Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



Моя трудна любове Надрукувати Надіслати електронною поштою

І
Люблю тебе до зойку, до відчаю,
Коли лежиш у травах горілиць,
Коли на дні твоїх гірких зіниць
Я профіль іншої читаю.

Люблю тебе. За що — не знаю,
Та вже лечу від голубих зірниць
І падаю в іржаві трави ниць,
Самозреченно, як роса спадає.

Я на твоєму вогнищі горю
Й сама стаю вже схожа на зорю,
Що зацвіла — упасти і згоріти.

Але злітаю знов до верховіть,
І сенс життя — тоненька срібна віть,
Як сивина в зеленій кроні світу.

ІІ
Летять віки, кудись пливуть світи,
Та вперше нам до них немає діла.
Є тільки ми. Є тільки — я і ти,
І ніч від мого щастя посивіла.

І молода прозора пісня тіла,
Що сиплеться на нас із висоти
Так трепетно, так солодко й несміло.
Немов пилок весняний золотий.

Зриває, мій коханий, береги
Ріка ще непочатої жаги
І котить хвилю нам до ніг шалену.

Ми повінь переходимо убрід,
І тане ночі прохололий слід,
І сходить в небі сонця кущ зелений.

ІІІ
Вже не питай. Тепер вже не питай.
Чому я погляд стомлений відводжу?
Моя душа, немов осінній гай,
Прозора, втихомирена й погожа.

Ні твоя зрада, ні твоє «прощай»
Уже її опечалити не зможе.
Де почуттів буяв палкий курай —
Розквітла розуму холодна рожа.

Але звідкіль оцей гіркотний щем?
Чому тремчу, як листя під дощем,
І власній чом тверезості не вірю?

І ти не вір. Не йди. Не покидай.
Бо я осиротію, наче гай,
З якого птахи вилетіли в ірій.

IV
Мені б тебе забути, наче сон,
Мені б тебе із пам'яті прогнати.
Немов зажуру з радісної хати,
Прицвяшкувавши до спини прокльон.

Та тільки спопелю хмільний полон.
Та лиш тебе навчуся забувати,
Як припаде печаль моя оката
До джерелечка синього вікон.

Шукаю знов — згорьована струна —
У безголоссі срібного співзвуччя.
І тишу п'ю до золотого дна.

Але мене по тобі спрага мучить.
І зацвітає сиво край вікна
Без тебе день. Як терен — день колючий.

V
Мовчить давно клавіатура сходів,
Бо ти вже вільний, вільний, наче птах.
Погасло, як лілея на безводді,
Моє лице в твоїх сумних очах.

Останній промінь матовий зачах.
Коханий мій... Колись... Невже? Та годі.
Чекає десь тебе надійний дах,
Нехитре щастя і чуття негорді.

Тепер ти вільний, наче птах. Лети.
Гніздечко тепле та м'яке мости
І проживай свої хвилини прісні.

Та ще не раз позаздриш ти колись
Отому бранцю, що навік лишивсь
В моїй солоній, як сльозина, пісні.

VI
Ізвечора понасипало цвіту
Так щедро-ясно яблуням до ніг.
Чи, може, то у травні випав сніг
І перламутрово у душу світить?

Чи, може, зупинився часобіг,
І в зиму запливло, як човен, літо?
Посеред саду, як посеред світу.
Стою. Одна. На серце спомин ліг.

Навіщо спогади? В цій дивині,
У дивовижі саду неземній
Вони — сумна, запізнена покута.

Та враз тріпнулось серце, як пташа,
І я збагнула: сад — моя душа.
До тебе, любий, спогадом прикута.

VII
Усе, що зачалось, — не випадкове.
Що відбуло — зосталося в сльозі.
Стоїть край серця невимовне слово.
Як лелечатко на одній нозі.

І розтає у віхолі-юзі
Тонкого місяця дзвінка підкова.
Я не згублю на стомленій стезі
Тебе по скін, моя трудна любове.

А пронесу крізь років буревій,
І сяєво бринітиме з-під вій,
Легкими, як у сарни, стануть кроки.

Бо я тобою мислю і живу,
І воду п’ю цілющу і живу
Під твоїм небом, чистим і високим.

Коментарі  
Прокоментувати
Ім'я:
Тема:

Powered by JoomlaCommentCopyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved.Homepage: http://cavo.co.nr/

 


Новинки

B18.JPG
...