Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



Радивилів-post Надрукувати Надіслати електронною поштою
Газета «Радивилів-post», яка виходить у місті Радивилові, що на Рівненщині, у цікавій і фаховій «літературній сторінці»  за 17 серпня 2012 р. (№34) опублікувала новелу Галини Тарасюк «Жека і Спиридон», а  також  інтерв’ю з письменницею Наталії Андріюк під заголовком:
Галина Тарасюк: «Мабуть, комусь конче треба, щоб наші діти з колиски сквернословили, деградували від алкоголю і наркотиків, перетворювались на керовану, аморальну і бездумну біомасу… І святий обов’язок справжньої талановитої літератури – протистояти цій пошесті»

Коли я збиралася у відпустку, вирішила, що ніяк не можна на відпочинку обійтися без книг…А вибрати у книжковому розмаїтті справді хорошу – це справжнє мистецтво. Тож вирішила скористатися порадою бібліотекарки і однією з обраних книг сучасних письменниць стала книга новел з романтичним малюнком і загадковою назвою: «Ковчег для метеликів» Галини Тарасюк. Уже на обкладинці прочитала, що пані Галина – автор 22 книг поезії та прози, а її твори перекладені щонайменше вісьмома мовами. Зміст книжки насправді вражає, бо з її сторінок нам відкривається життя навколо – коли добре, коли жорстоке, але без фальшивості. Іноді ці твори межують з фантазією, наприклад, коли двоє дорослих людей раптом омолоджуються в карпатському джерелі, аби почати життя спочатку. Деякі новели – це загадка, розгадку якої авторка дає лише в кінці. Тут багато жіночих доль та характерів, не завжди щасливих, але таких різних, словом, все як ужитті. А оскільки за допомогою Інтернету нині можна знайти практично усе, то вирішила більше дізнатися, хто ж така Галина Тарасюк. Виявляється, у письменниці є власний сайт, блоґ, сторінка на Фейсбуці, Вконтакті. Письменниця люб’язно погодилась дати інтерв’ю для нашої газети. Отож, бажаю читачам також знайти дорогу до чудових книг Галина Тарасюк (а їх у нашій бібліотеці є кілька), а читачам пропоную інтерв’ю. - Пані Галино, як живеться письменнику в сучасному світі? Чи може прогодувати його перо? - Кажучи без пафосу, чесному письменнику, який намагається писати правду про свій час завжди було жити не просто. Про це щонайкраще свідчить історія української літератури. Що ж до нас, сучасних українських письменників, то нам можуть позаздрити усі попередні покоління. Це правда. Ще якихось 20 років тому я сама уявити не могла, що прийде такий час, коли зможу писати так, як мені лягає на душу, і про те, що цю душу болить, і ніхто за це не буде переслідувати! Тому на початку 90-х, зрозумівши, що цей час гряде, я активно включилася в політичну боротьбу. Водночас натхнена змінами, буквально на одному подиху написала перший в українській тоді ще радянській літературі бестселер – роман «Смерть – сестра моєї самотності». Це вже потім у мене, тоді буковинської письменниці, пальму першості перехоплять «просунуті» столичні феміністки… Але я тим не переймаюсь. Прикро тільки, що для багатьох трохи молодших письменників саме ця свобода благословенна, виборена тяжко стала неабияким моральним випробуванням. А дехто взагалі сприйняв її, грубо кажучи, за таку собі морально-етичну вседозволеність… Мене просто вжахнув той каламутний потік порнухи-чорнухи, що буквально захлеснув наші книжкові прилавки, буквально відтіснивши на маргінеси літературу соціально заангажовану, закорінену в споконвічні наші національні традиції… Для мене той час теж був випробуванням. Видавництва, що з’являлися як гриби після дощу, пропонували мені кинути свої «страданія» і писати за гарні гонорари бандитські детективи чи «дамські» романи, на кшталт Марініної чи Донцової, які розкуповувались ошалілим від свободи народом, як ще вчора дешеві радянські пироги (тошнотіки) з лівером. Я тоді, як усі, бідувала, діти були маленькі, зарплати ще менші. Але я не могла переступити через свої принципи, тим більше, що спокушали мене на цей переступ ті ж самі, що ще вчора примучували писати заідеологізовані повість «про молодого сучасника – будівника комунізму», себто вчорашні комсомольські і партійні функціонери, яки борзенько у «ліхіє девяностые» перекваліфікувалися на приватних підприємців. Правда, смішно? Отож я всі ці метаморфози й описала у згаданому романі, який дописала і двічі перевидала у 2009 і 2010 роках. І роман став Книжкою року. Як-то кажуть, Бог любить правду. У 2000 році я переїхала до Києва, що теж було великим стимулом. Буквально за 10 років я видала 10 прозових книжок, кожна з яких була відзначена поважною літературною премією. Це «Дама останнього лицаря», «Між пеклом і раєм», «Жіночі романи», «Храм на болоті», «Янгол з України», «Ковчег для метеликів»,«Новели», «Короткий танець на Віденськім балу», «Мій третій і останній шлюб», «Трепанація»… І це все попри страшну конкуренцію і почасти одверте масоване замовчування в пресі. Але я вистояла в цій веремії «масліту», агресивної попси, і Бог віддячив мені за принциповість вдячними читачами. Чи може прогодувати перо? Якщо йдеться про письменницьке, то ні. Зате мене завжди годувало перо журналістське. Оскільки все життя я працювала в пресі. Правда, деякі «розкручені» письменники люблять похвалитися, мовляв, живу з гонорарів. Це не зовсім так, хоч може, вони й мають впливових спонсорів. Адже на загал сьогодні українська книжка переживає не найкращі часи. Власне, як і українська мова. Але, на щастя, ці процеси – зворотні, а тому не такі трагічні, як нам хочуть це представити деякі нечесні політики. Біда, що ми їх слухаємо, не усвідомлюючи до кінця, що мова, література, як народ і нація ¬– величини сакральні, Божі, яких відмінити не можна жодними людськими законами. - Коли і як Ви зрозуміли, що письменництво — це Ваша доля? - Мабуть, недавно. Бо в моє розуміння долі входить і родинне життя, і діти, якими я ніколи не жертвувала ради творчості, і навіть моя журналістська й громадська діяльність… У мене бували великі творчі паузи, коли я писала тільки статті до газети. Але це не були якісь «простої». Радше це рятувало мене від графоманії, водночас відбувалося певне накопичення літературного матеріалу. Справа в тому, що талант – це не тільки Божий дар. Це – карма. Ти проречений йому служити. І то в поті чола і в муках гірких. Звичайно, якщо ти не зрадив його, не закопав у землю, не пропив і не продав Лукавому… Якщо разом з ним пройшов усі випробування земні і щось залишив вартого людської уваги, то в решті втішаєш себе, що це – твоя доля. - Звідки до Вас приходять Ваші герої та героїні? - Мені дуже багато дала журналістика: відчуття гостре часу, в якому живеш, його образне і правдиве осмислення, а головне – калейдоскоп характерів, людських доль, дивовижних історій… Усе це сидить в мені до пори до часу, а потім починає проситися на світ Божий і то так пристрасно й агресивно, що я не можу нічого вдіяти іншого, як дати цим людям й історіям нове життя. Я дуже рано зрозуміла, які неповторні, несхожі між собою люди. І в мене змалечку було бажання продовжити Словом життя кожного, хто запав мені в душу. Спочатку героями моїх оповідань були мої односельці, згодом – герої моїх репортажів і статей. Мабуть, це бажання і зробило мене прозаїком…А вже згодом, прийшло усвідомлення, що література – це людські характери… - Кажуть, що у кожному творі є частка автобіографічних деталей? - Колись один дуже успішний, багатий, впливовий і, відповідно, усім цим захищений чоловік, прочитавши мої твори, майже злякано спитав: «Тобі не страшно так відкривати перед усім світом свою душу?». Я попервах не зрозуміла, а потім до мене дійшов весь жах творчості – це ж люди думають, що все те, що ти пишеш, ти пишеш про себе! Звичайно, це не зовсім так. Звичайно, весь матеріал, чужу долю, історію ти переживаєш, і додаєш багато власних чуттів, багато власного досвіду, пропускаючи через свою душу, але яким би було твоє життя бурхливим, цікавим і насиченим подіями, воно все ж таки – замілка криниця для повноцінної творчості. Попри те, це велика похвала для письменника, коли читач думає, що ти пишеш «з себе». - Як вона, стежка до сучасного читача, коли більше читають в Інтернеті, ніж на папері? В одному відомому фільмі казали, що з появою кіно зникне театр. Яку долю Ви пророкуєте книзі, і, зокрема, українській? - Путі до читача завжди несповідимі і незбагненні. Хоч я писала для всіх, все ж головний читач – це люди мого покоління. Вони купують мої книжки, вони розуміють мене… Але дякуючи саме Інтернету моїми читачами стали люди молоді. Крім того, дякуючи Інтернету мене читають в різних країнах, звичайно, слов’янських. І це для мене багато важить з огляду на складну ситуацію в Україні з книговиданням і тим паче – книго розповсюдженням. На жаль, книжки українських письменників виходять дуже малими накладами. Мені пощастило, що дві моїх книжки «Янгол з України» і «Ковчег для метеликів» вийшли за держаною програмою і тому вони є в бібліотеках, хай навіть по одному примірнику. Але інших книжок немає…Тому я їх усі «почепила» на своєму сайті і вони, слава Богу, розійшлись по цій світовій павутині, і їх читають. Яка ж доля чекає книжку? Ви самі дали на це запитання відповідь на прикладі театру і кіно. Книгу ніколи не замінить текст в Інтернеті, бо вона – матеріальна. Точніше – матеріалізований дух. Її можна взяти в руки. Вона незникома. Хоч, правда, були часи, коли і її палили…І багато таки спалили… Та все ж сьогодні її матеріальність – поза мінливим технічним прогресом. Он скільки у мене зосталося дискет, на яких записані мої твори, але які я не можу прочитати, тільки тому, що в мене сьогодні комп’ютер нової модифікації… А книжки на полицях – завжди доступні, «живі», хоч є серед них і двохсотлітні раритети… - Ви зараз працюєте у відомій газеті «Літературна Україна». Що можете сказати про молодих авторів, чи легко їм «пробитись» на поетичний та прозовий Олімп, чи є нині таланти? - Я працювала довший час в «Літературній газеті», тепер «підпрацьовую» у недавно створеній «Українській літературній газеті», яка, до речі, має електронний варіант. У цьому часописі друкуються головно молоді літератори. Що можу про них сказати? Переважно це дуже талановиті і високоосвічені люди, які знають іноземні мови, їздять без перешкод по світу, друкуються з 16-ти років... А головне – вони – вільні від страху перед «ідеологіями», парткомами, і різними іншими органами… І я їм по доброму заздрю. Ба! Я заздрю своїй дочці Олесі, яка має дві фундаментальні освіти, а не одну заочну, як я, володіє п’ятьма мовами, перекладає, пише, друкується, оформляє книги… І не дуже переймається шматком хліба…Але у молодих є свої проблеми, свої випробування і спокуси, як я вже сказала, тією ж самою свободою слова і творчості, які часто заводять на манівці… - Нині стає модним задля популярності використовувати брутальні слова, сюжети про нетрадиційні стосунки та секс-меншини… - На жаль, сьогодні наше суспільство вражене вірусом споживацького егоцентризму, а літературний процес загрожений перетворитися на розважальний доважок до шоубізу. І прикро, що саме молоді задля легкої популярності, не бажаючи «глибоко копати» і «високо злітати», вдаються до брутального епатажу, наслідуючи підстаркуватих графоманів-«матюкальників», доморослих апологетів розбещеності, яким чужа українська звичаєва традиція, народна мораль, все те святе і небесне, на чому з правіку тримається наша земля. Часом здається, що цих літературних «неронів» спеціально вирощують, підгодовують, розкручують, навіть видають за «борців» за демократичні свободи, яким, насправді, чужа українська звичаєва традиція, народна мораль, все те святе і небесне, на чому з правіку тримається наша земля.…. Мабуть, комусь конче треба, щоб наші діти з колиски сквернословили, деградували від алкоголю і наркотиків, перетворювались на керовану, аморальну і бездумну біомасу… І святий обов’язок справжньої талановитої літератури – протистояти цій пошесті. Хоч це дуже не просто – повертати людину до її людської суті… Надто багато ми втратили цінного, істинного… Така ситуація змісила мене написати свій перший роман для підлітків «Храм на болоті». В деяких областях України його ввели в «позакласне читання». - Які Ваші секрети успішності? - За теперішніми мірками секреті успішності – у шаленій, агресивній «рекламі» автора, яка потребує шалених коштів. Тому так мало «успішних» (звісно, за нинішніми мірками) письменників, до яких я не належу. Мої ж секрети як людини глибоко віруючої, вихованої у християнській моралі – у відповідальності перед читачем і Словом Божим. - У Вас є новели (наприклад, «Жека і Спиридон», «Милосердний»), в яких змальоване прихильне ставлення до братів наших менших. Напевно, Ви теж любите тварин? - Як кожна сільської дитина, я росла не тільки у світі прекрасних людей, а й у дивовижному світі тварин, спілкуючись з ними, як Мауглі… Знаючи мою пристрасть до братів наших менших, усі, хто не міг втопити щойно народжених котенят чи собачат, несли їх під наші ворота. Тоді були тяжкі часи, моїм батькам доводилося тримати корову «на двох» із сусідами, і хоч молока не вистачало для нас з братом і сестрою, я свою порцію віддавала бідолашним підкидням. І мама ніколи мене не сварила за це, хоч боялася, щоб я, як вона казала, не вмерла з голоду. А потім люди приходили і розбирати уже вигодуваних собак і котів. Такий у мене був ґешефт. А найбільшою нагородою було те, що, коли я йшла вулицею до школи, усі собаки вискакували із своїх буд і супроводжували мене радісним дзявкотом, а коти бігли слідом. Про цю комедію я написала у своєму автобіографічному романі «Грішні, чесніші за херувимів». Шкодую, що зайнятість і постійні роз’їзди не дозволяють мені зараз завести домашніх тварин… І цю втрату я компенсую розповідями про них. - Окрім прози, Ви пишете також чудові поетичні твори. Що надихає вас на лірику у нашій суворій буденності? - На жаль, уже років двадцять, відколи професійно почала займатися прозою, віршів не пишу. Можливо тому, що жанри «ревниві», і кожен з них вимагає особливого мислення, настрою, і – самовіддачі. А може тому, що «поезія – це мова молодих» і «года к суровой прозе клонят»… Але я часто читаю вірші по радіо, на зустрічах з читачами, і мені приємно, що вони, як і колись, подобаються слухачам, що з роками не втратили своєї свіжості й актуальності, як і мої новели, які я почала писати у 16 років. Звичайно, хотілося б, щоб мої твори виявилися довговічнішими за мене. Але на те – воля Божа… Запитувала Наталія Андріюк
 


Новинки

B10.JPG
...