Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



«Ще жоден автор не став сам по собі всесвітньо відомим…» Надрукувати Надіслати електронною поштою

Сучасну українську літературу ми знаємо не так вже й добре. Звичайно, в епоху всюдисущого Інтернету у когось ці слова можуть викликати усмішку. Але ж ми, як і в часи Пушкіна, «ленивы и нелюбопытны», і зазвичай звертаємо увагу на те, що більше розкручене, що на виду. А в першу чергу розкручуються, звісна справа, комерційні проекти, які не завжди відображають найхарактерніші, глибинні процеси, що відбуваються в національний літературі. Почавши перемовини з українською стороною про публікацію на сторінках «Нёмана» сучасних українських поетів і прозаїків, ми виходили ще й з того, що в нашім журналі взагалі уже якось давненько не з’являлися твори письменників одного з найближчих нам народів. А сприяла нам з цією публікацією Галина Тарасюк, яка також люб’язно погодилась відповісти на кілька запитань.

 

Алєсь БАДАК: – Галино Тимофіївно, чому після видання стількох поетичних книг, після визнання Вас як поета, Ви раптом безповоротно пішли у прозу? Може зараз не час поезії? Чи сьогодні поет в Україні – «не більше, як поет»?

Галина ТАРАСЮК: – Справа в тому, що мій шлях в літературу почався в кінці далеких 60-х і – з прози. Десь в старших класах, звичайно, під впливом шістдесятників і свого батька, який мене виховував на традиціях класичної літератури, я написала зо два десятки новел – всю правду-матку про світ, в якому жила: колгоспне село, загублене у степах України. І весь цей доробок надіслала у молодіжну газету «Комсомольське плем’я», навіть не сподіваючись, що його надрукують. Але на моє щастя в тій редакції працювало кілька молодих письменників, яких мої новели чимось вразили. Кілька з них надрукували, а решта розійшлась «по руках і шухлядах», що тоді було ознакою визнання. Так несподівано до мене прийшла слава. Але, незважаючи на те, що згодом мене як молоде дарування підтримали відомі письменники Ірина Вільде, Володимир Бабляк, Роман Іваничук, Іван Свариник, книжка прози так і не вийшла: «декому» моя наївна творчість видалася наслідуванням Кафки і Джойса (про яких я тоді навіть не чула), і, зрозуміло, не вписувалася в рамки соцреалізму…. Але це не збило мене з «путі істинного». На щастя, я була надто молода для розчарувань і просто… почала писати вірші. І вже за першу поетичну книжку з благословення незабутнього Павла Загребельного мене прийняли в члени Спілки письменників СРСР. Потім була творча пауза, заповнена рутиною журналістської праці, вихованням дітей, різними родинними проблемами та ідеологічними перипетіями в дусі того часу, і тільки в роки Перебудови я знову відчула, що «Поет і навіть більше, як Поет». Результат – вісім поетичних збірок, і дев’ята – «Свет родника», яка вийшла в перекладах російською в «Советском писателе». Далі були 90-ті: бурхлива громадсько-політична діяльність і повна свобода творчості, що й було стимулом взятися за прозу, за якою, правду кажучи, дуже тужила. Мій перший роман «Смерть – сестра моєї самотності», як писали згодом критики, став «першим українським бестселером» і викликав неабиякий скандал. А все тому, що намагаючись дати об’єктивну оцінку суспільно-політичним подіям, які відбувалися в країні, я мимоволі порушила і ті морально-етичні проблеми, про які раніше не прийнято було писати. Але часи, на щастя, були вже інші. Однак скоро мій «єретичний» соціально-політичний роман «затьмили» фривольно-розкуті твори т.з. постмодерністів. Ці автори були молодші за мене, не обтяжені гірким досвідом невдач, політичних переслідувань, вільні від комплексів, і звісно, сприйняли свободу слова не як довгождану можливість нарешті сказати свою сіросвитну правду про всі ті пекучі проблеми, як накопичувались у суспільсті і, врешті, розвалили Радянський Союз, а як… не регламентовану свободу самовираження.
Та все ж я зрозуміла, що прийшла і моя пора. Оскільки у провінційної влади своє «розуміння» свободи слова, у 2000-го році змушена була переїхати до столиці. Слава Богу, переїзд пішов на користь. За минулі 12 років я написала і видала 12 прозових книг, кожна з яких була відзначена літературною премією. Та попри все це знову виявилось, що я не вписуюсь у загальноприйняті «постмодерні» літературні «рамки», але вже як… соцреаліст. Такий парадокс. Щоб наші вчені не ламали собі мудрі голови, я сама як дипломолваний філолог визначила свій стиль, назвавши його «абсурдним реалізмом». Усе це я розказую не ради власної реклами, і з прикрості, що досі наші поважні літературознавці, захопившись фантомним явищем постмодернізму, не бажають визнати, що нині в Україні існує потужний пласт дуже серйозної, талановитої гостро-соціальної, людиноцентриської літератури, яку творять, уявіть собі, жінки! На жаль, мало «розкручені». На доказ цього я нещодавно спеціально упорядкувала антологію сучасної жіночої прози, у яку ввійшли твори жінок-прозаїків приблизно мого покоління – «семидесятників», чи як нас іменують – постшістдесятників (яке негарне слово!), які справді пишуть з переконання, що письменник в Україні більше, ніж письменник. Це і Любов Голота, і Софія Майданська, і Теодозія Зарівна, Марія Влад і Світлана Йовенко, Галина Паламарчук і Галина Кирпа, Людмила Таран і Людмила Тарнашинська, Катерина Мотрич і Надія Степула, Раїса Харитонова і ще добрий десяток наших посестр по перу, які живуть і творять в провінції…

А.Б.: – Ваші твори перекладались на різні мови світу. Чи тепер стало набагато легше потрапити на сторінки зарубіжних видань, ніж це було за радянських часів?

Г.Т.: – Що було доброго в радянські часи, то це гарна традиція – дружити літературами, перекладати один одного і видаватися державним коштом. Нині ж усе залежить від менеджерських талантів самого письменника, його особистих зв’язків і, звичайно, грошей. Маєш усе це – перекладуть і в Африці. У нас є кілька письменників, які друкуються за кордоном власним коштом, але видають це за світову популярність. Існують різні іноземні гранти, але ними користується дуже вузьке коло авторів, на жаль, творчість яких не є яскравими взірцями національної літератури. Це радше тексти, адаптовані до сучасних глобалістичних процесів. Водночас, усі ми знаємо, як важно протиснутися у щільний світ чужоіншої літератури, перенасичений власними геніями і графоманами. Та все ж мене тішить, що певний прорив у Європу зробили молоді письменники, які знають іноземні мови, співпрацюють із посольствами європейських держав як популяризатори їхніх літератур. Тішить, що у відповідь їх теж починають перекладати.
Але це – крапля в морі. На жаль, у нас в Україні держава не дуже переймається популяризацією вітчизняної літератури за кордоном. Йдеться не тільки про наші посольства за кордоном, чи відповідні міністерства й установи. Йдеться про серйозну державну програму на кшталт дієвої і плодотворної програми «Держкомтелерадіо» на підтримку вітчизняного книгодрукування – «Українська книга», дякуючи якій наші бібліотека щороку поповнюються талановитими і соціальнозначущими творами сучасних письменників. Ініціаторами запровадження такої програми, звісно, мали би стати народні депутати, яким ми делегували обов’язки дбати про долю і славу України, (а не про власну), і, звичайно ж – державні культурні та наукові установи, творчі і громадські організації, як от: Спілка письменників, Інститут літератури, Академія наук, Український Фонд культури, а також засоби масової інформації, зобов’язані не тільки інформувати люд про набутки вітчизняного письменства, а й формувати суспільну думку про їх державну цінність і національне значення. Адже, як відомо, ще жодний, навіть найгеніальніший митець, тим більше письменник, не став сам по собі всесвітньо відомим. Навіть планетарно знаменита «мама» Гарі Потерра – це теж в певній мірі реалізація імперських амбіції Англії у світовому (тепер інформаційному) просторі.
На жаль, українці так довго були бездержавними, що й досі, хоч які б державні посади вони не займали, не здатні мислити по-державному. Особливо, коли йдеться про оцінку і поцінування наших творців. Наводжу приклад. Зовсім недавно повторилася (один до одного) призабута, майже столітньої давності, неприємна історія з висуненням на Нобелівську премію Івана Франка, яке завершилось невдачею тільки тому, що українського генія… не підтримали свої ж вчені землячки… Здавалось би, гіркий досвід мав би чогось навчити нащадків. Та ба! Нещодавне висунення на цю престижну нагороду патріарха нашої поезії Бориса Олійника замість активної суспільної підтримки викликало незрозумілу обструкцію в деяких письменницьки «тусовках»… Зостається лиш руками розвести: що поробиш, такі «іздєржкі» нашої «постколоніальної демократії».… Тому, підкреслюю, доки держава Україна (влада й народ) не зрозуміє, що література – це важливий аргумент не тільки для її внутрішнього, а й для планетарного ствердження, у нас не буде ні всесвітньо відомих митців, ні Нобелівських лауреатів, ні поваги у світі. І це не тільки моя думка. Тепер Ви розумієте, чому українські письменники з таким ентузіазмом сприйняли Ваш Міжнародний видавничий проект «Созвучие сердец». Отож мій Вам респект і сподівання, що це тільки початок відродження білорусько-українських давніх і славних літературних зв’язків.

А.Б.: – Нині не стихають розмови про те, що література втрачає свого читача. Чи торкнулася ця проблема української літератури?

Г.Т.: – Це, здається мені, проблема планетарна… Але не думаю, що трагічна. Просто ми з Вами, які жили колись в найбільш “читающей стране СССР”, маємо з чим порівнювати. Але в ті часи не було ще таких яскравих і потужних джерел “втамування” духовної й інформаційної спраги, як телебачення та Інтернет. Тож якщо народ зараз і став менше читати друкованих книжок, то тільки тому, що він їх читає в електронному вигляді. Так хочеться сподіватися… Мене інше тривожить. Не відаю, як у Білорусі, а в Україні сьогодні саму літературу вперто намагаються переворити на таку собі складову розважального бізнесу, або ж його доважок. Якщо ж ти не хочеш опускатися до рівня “попси”, тебе ніде немає. І на це працюють приватні телеканали, і зареєстровані в Україні потужні іноземні видавництва, що “розкручують” тільки авторів певного штибу, і яким належать великі книжкові супермаркети, де важко знайти українську книжку, хіба що авторства депутатів Верховної Ради і “грантоїдів”….
Правда, в певній мірі рятують ситуацію періодично діючі книжкові виставки та знаменитий Львівськи форум видавців, на який “уповає” вся “книжна” Україна і який наочно доводить усім, що українська книга затребувана українським суспільством.

А.Б.: – Як виживає у нинішніх умовах українська літературна періодика? Хто її головний передплатник і читач?

Г.Т.: – Важко… На неї ніхто не тисне, не забороняє, але й не звертає уваги. Незалежні літературні видання, що періодично з’являються, перебувають у постійному пошукові спонсорів і розчаровано закриваються, не знайшовши їх. На жаль, наші олігархи захоплюються всіма мистецтвами, крім літератури… Щоправда, існує державна програма підтримки, але тільки тих літературних видань, співзасновниками яких є органи влади. Власне, майже в кожній області виходить свій часопис, в досить таки високого рівня, але жоден з них поки що не зумів стати всеукраїнським… Щодо “всеукраїнських”, то лишень завдяки самовідданості редактора Віктора Баранова тримається на плаву журнал “Київ”, доля якого в чималій мірі залежить від літературних уподобань чергового градоначальника. Це можна сказати і про єдиний спілчанський журнал “Березіль” (колишній “Прапор”), львівський “Дзвін” (“Жовтень”), і про таке колись популярне джерело пізнання світової літератури, як журнал “Всесвіт”, і про журнал “Кур’єр Кривбасу”, виплеканий ентузіазмом Григорія Гусейнова… Дякуючи мецентам – патріотам з діаспори та скромному фінансуванню ще живе найстаріша і найвідоміша газета письменників “Літературна Україна”. На жаль, не може вийти на нормальний тираж через брак коштів зовсім молода, зате вельми цікава і креативна “Українська літературна газета”,тому часопис працює переважно в режимі інтернет-видання, до речі, дуже популярного серед молоді…
А хто передплатники цих часописів? Та хто ж, як не самовіддана і не дуже багата українська інтелігенція, переважно старшого покоління. Адже молодь черпає інформацію із Інтернету…

А.Б.: – Коли порівняти українську літературу ХХ століття і сьогочасну: що вона, можливо, згубила, від чого позбулася, і чого, навпаки, набула? Що найбільш характерне для неї, нинішньої, Ви відзначиили б?

Г.Т.: – Щоби бути об’єктивним, на це треба дивитися, певно, не з погляду сучасності, а з погляду вічності. Попри всі названі мною насущні проблеми, українська література за роки Незалежності все-таки здобула більші можливості – оту саму пресловуту свободу слова, а з нею і “нове дихання”, і снагу вийти на новий рівень якості, на нові теми, раніше табуйовані. І це потверджують твори письменників покоління шістдесятників: Бориса Олійника, Івана Драча, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Валерія Шевчука, Юрія Мушкетика, Анатолія Дімарова, Юрія Щербака…. І сімдесятників Віктора Баранова, Михайла Слабошпицького, Любові Голоти, Михайла Шевченка, Василя Портяка, і вісьмидесятників Євгена Пашковського, Євгена Барана, Василя Герасим’юка, Василя Трубая, Степана Процюка, Володимира Даниленка… З’явилися, як я вже казала, ціла плеяда молодих талановитих поетів, які гармонійно поєднують в собі свободу творчості, романтичну вірність національним традиціям із здоровим конформізмом та скептицизмом. Вони активні, зорієнтовані на Європу, не чекають ні від кого милостині, надіються тільки на свої сили і талант. Раніше вони переважно групувалися довкола видавництв, які їх охоче видавали, ігноруючи Спілку письменників, як застарілу структуру. Але останнім часом за керівництва Віктора Баранова Національна Спілка письменників України “поміняла” свою політику щодо молодих, відкривши талановитим широко двері для вступу та створивши умови для реалізації їх ініціатив та самоствердження. Молодими талантами поповнились і ряди літературознавців, критиків та перекладачів. Просто таки на очах розквітла дитяча література, яку поряд з маститими авторами творять і молоді. Трохи сутужніше з молодою прозою, оскільки цей жанр вимагає знань, великого житейського досвіду і великої посидющості. Та все ж її пишуть і вона має свого читача. Слава Богу, за великим рахунком, традиція духовного зв’язку літературних поколінь не переривається. Правда, як людину, приналежну до покоління митців, якому довелося відстоювати своє право на свободи слорва і творчості, мене трохи бентежить десакралізація молодої літератури, її дегероїзація, ігнорування тієї високої громадянської ідеї, тієї гуманністичної мети, які попередні покоління вкладали у вислів: “поет у… своїй державі (скажемо так) більше, як поет”.
Однак, сподіваюсь, це – наживне. Тим більше, що на варті цього морального імперативу стоять незрушно ті письменники, яких я назвала раніше…

А. Б.: – Говорячи про власну творчість, Ви якось зізналися, що своїми творами пишете долю сучасної України. А коли зазирнути трохи наперед, у будуччину: якою бачиться вам ця доля?

Г.Т.: – А хіба можна сумніватися у будуччині того, що сотворив Господь Бог? Я свято вірю, що доля кожного народу, кожної держави, України чи Білорусії, як і кожної людини, у волі Вищого Розуму, Доцільності і Справедливості. Інакше б нас усіх давно на цій землі не було б. І впевненості в цьому мені додає тисячолітня історія Україна, яку я ось уже котрий рік уперто і скрупольозно вивчаю. Господи! “Чого” і “кого” тільки не було на цьому воістину хресному шляху! А Україна – є. І буде. І це головне.

Розмовляв АЛЄСЬ БАДАК
Коментарі  
Прокоментувати
Ім'я:
Тема:

Powered by JoomlaCommentCopyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved.Homepage: http://cavo.co.nr/

 


Новинки

B13.JPG
...