Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



ШЕВЧЕНКІВСЬКА ЗУСТРІЧ. КИЇВ – МОСКВА – ПЕРЕДЄЛКІНО Надрукувати Надіслати електронною поштою
21  лютого 2014 р. Галина Тарасюк взяла  участь у  Міжнародній літературному форумі, присвяченому 200-літтю з дня народження Т.Г.Шевченка, який зорганізували Міжнародна  спільнота письменницьких спілок Росії,  Союз письменників Росії та Український  фонд культури. Відбувся  зустріч українських і російських письменників у знаменитому Будинку творчості  письменників ­ "Передєлкіно". 

Не легко далась нам ця зустріч. У цей день із самого ранку канал «Россия» з притаманним йому антиукраїнським пафосом коментував події на Майдані, які справді з екрана телевізора здавалися пеклом. Неможливо було додзвонитися до дітей, тим більше зв’язатися он-лайн. Та й до цього було багато сумнівів. Бо нелегко покидати Батьківщину, рідних і близьких в пекельному вогні громадянської війни. Але ми їхали не на поклон до Росії, тим більше не просити у Росії грошей на свої маєтки у Європі. І не на нові перевибори себе самих – одних і тих. Ми їхали, покликані Шевченком, до своїх колег, російських письменників, з якими нас єднає довге співжиття в одній країні. Ми їхали, щоб через чверть століття уже громадянами різних держав подивитися один одному в очі, згадати усе добре, що було між нами, подумати і, відкинувши взаємні претензії, спитати чесно один одного про те, що нас однаково болить: чому сьогодні над Україною і Росією звучать не мудрі Заповіти наших національних Пророків, не їхнє гуманне безсмертне Слово, що завжди будило розум і совість, а брехливий гавкіт продажних політиків та їхніх шутів-недоумків, який кличе у бездну непорозумінь і навіть кривавих усобиць?

Зустріч мала формат дружньої дискусії на тему «Т.Г.Шевченко і сучасний літературний процес». Відкрив її зустріч голова Виконкому Міжнародної співдружності письменницьких спілок Іван Переверзін. В розмові про Геній Шевченка, його значення для української та російської літератур, вшанування Кобзаря в Росії і світі взяли участь заступник голови Виконкому МСПС Володимир Середин, відомий російський поет Валерій Ганічєв, голова Союзу письменників Росії Володимир Гусєв, голова Українського фонду культури, поет-академік Борис Олійник, літературознавці Михайло Наєнко, Олександр Яровий…. Йшлося і про зміцнення творчих зв’язків, і переклади творів Кобзаря та сучасних письменників, проведення спільних літературних заходів тощо.

Щоб у якійсь мірі відтворити атмосферу цього поважного, Шевченкові присвяченого, зібрання російських та українських письменників, пропоную виклад свого короткого спонтанного виступу, який, надіюсь, відтворить і ті проблеми, які на ньому порушувались.

Шановні колеги, дорогі друзі, російські письменники!

Особисто я не маю за що бути дуже вдячною Росії, тим паче Москві, хіба за те, що колись відправила мене назад на Вкраїну з Літературного інституту імені Горького з підозрою в націоналізмі, який проявлявся зокрема і в тому, що я розмовляла українською мовою… Тому сьогодні, через 45 років, я відомщу Вам тим, що виступатиму принципово українською мовою. Це, звичайно, жарт. Адже, як кожен українець, я з колиски вдячна Росії і її великим синам, приналежним до різних суспільних станів – від царедворця-поета Васілія Жуковського, дворянина графа Федора Толстого до численної когорти різночинців-інтелігентів на чолі з Герценом – за те, що помітили і не дали згасити Божу іскру в душі Шевченка «ні царям, ні псарям», які його рятували і визволяли з тяжкої неволі, за тих «просвещенных москвичей», які зігріли і підтримали Пророка України після 10-літньої неволі.

Вдячна і нині живущим за повагу до Тараса Григоровича Шевченка, що підтверджує і Міжнародна літературна зустріч, присвячена 200-літтю з дня його народження.. І те, що відбувається вона в трагічні для України дні, хочу розцінювати як вияв щирого вболівання за долю України. Дякую і тим колегам, які приїхали на цю зустріч з різних куточків Росії, і у виступах своїх щиро порушують проблеми наших творчих, літературних зв’язків, особливо за пропозиції запровадити у всіх російських школах уроки білоруської та української мови.

Зворушило мене і запитання, поставлене одним з виступаючих: «Что мы, русские, не так делали для Украины?». Оскільки воно дуже актуальне і для нас, українців, надто сьогодні,то дозволю собі поставити це запитання в теперішньому часі: «Что вы, русские, сегодня не так делаете для Украины?». Тобто розглянути це питання у світлі відзначення 200-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

Хочу запитати усіх присутніх у цьому залі, великих достойників Росії, які представляють цвіт російської інтелігенції, прекрасних людей, і, як підказує мені серце, справді великих друзів України: Скажіть, дорогі друзі, от як сьогодні Тарасу Григоровичу з його вічних небес спостерігати за тим, що робиться і кажеться про Україну на одному з найпотужніших телеканалів, який носить святее для бульшості з нас, присутніх, ім’я «РОССИЯ»? Не буду вдаватися до аналітики. Скажу просто: чи не кожна політично-публіцистична передача – це ніж у серце російсько-українського взаєморозуміння, нашої, освяченої безсметрним словом Кобзаря, віковічної, нелегкої дружби. Мільйонам українців серце кров’ю обливається, коли, не хочу називати прізвище, щоб не оскверняти братерську атмосферу нашого зібрання, говоряще «НІЩО», порожнє місце в Україні, яке ганебно проявилося тільки завдяки брутальному, позбавленому будь-якої логіки наклепу на Тараса Шевченка, з невідомих причин визнане в Росіії мало не оракулом, дозволяє собі з трибуни цього каналу обзивати за щербатий гріш увесь український народ бандитами і нацистами? Наш Майдан – це наша трагедія. Трагедія народу, залишеного Богом на перехресті світових доріг між Сціллою і Харибдою. Як нам з цим жити – знаємо лиш ми, українці.

Тому прошу зрозуміти нас, і не дорікати зрадою вам. На Майдан вийшли не бандерівці, бандити чи нацисти, переповненні ненавистю до Росії, а чесна свідома молодь, переповнена тривогою за власне майбутнє. Молодь, яка виросла і навіть народилася в незалежній Україні і хоче жити у своїй демократичній, а не олігархічній, державі. Для цих дітей, що гинуть на Майдані за свої права на людське життя, Росія, як і країни Європи, тільки сусіди. Доброзичливі і відкриті, чи навпаки – агресивні і притензійні. Повірте, ніхто ніколи не виховував молодь в Україні в неприязні до Росії. Ніхто, крім хіба що самих російських політиків і підвладних їм телеканалів та інших засобів масової інформації. І нас, старших, не звинувачуйте у відступництві, нелюбові чи невірності Росії… Ми все пам’ятаємо і цінуємо. Тільки, здається мені, прийшла уже пора вивести наші віковічні стосунки з інтимної площини взаємних звинувачень і претензій на вищий рівень – розуміння і поваги, чи точніше сказати, взаємоповаги братів, у кожного з яких своя хата, своя правда, і сила і воля. Цього вимолював у Бога для України – і Росії теж – своїми «плачами і пророкуваннями» великий Тарас, який сьогодні і зібрав нас на велику і щиру розмову.

На жаль, трагічні події на Майдані, жалоба по невинно убієнних обірвали программу нашого перебування в Москві. Та все ж, кажучи казенною мовою, результати зустрічі українських і російських письменників, не забарилися. Щойно переступивши поріг рідної хати, я кинулась до комп’ютера, відкрила електронну пошту і… здивовано прочитала цей лист від незнайомої мені прекрасної жінки –дружини великого російського письменника Миколи Воронова, з якої не встигла познайомитись. Хоч він і дуже приватний, але я хочу, щоб його прочитали й інші люди, в Україні сущі – він дає відповіді на багато різних задавнено-болючих запитань…

«Здравствуйте, дорогая Галина! Наверное, Вы прочтёте эти строки, когда уже будете в Киеве. Как жаль, что сегодня, 22-го февраля, когда предполагался Вечер в Украинском центре на Арбате, мы не увиделись, не простились. Я приехала в Центр на Арбат, но там всё отменили.

Я возвратилась в Переделкино, но уже вас не застала, не успела проститься, было очень жаль. Я должна была вручить вам книги и "Вестники", подписанные Николаем Павловичем Вороновым, моим мужем, соратником Паустовского, Твардовского, Леонова... Я думала, что мы ещё почитаем стихи вместе, может, споём песню... Днём с Николаем Павловичем мы читали стихи вслух – Бориса Олейника , Михайло Шевченко. Наслаждались украинским звучанием. Михаил Васильевич Шевченко обещал свои стихи в переводе на русский, передайте ему мой эл. адрес, пусть он напишет мне. Николай Павлович подписал ему свою "красную" книгу, о которой мы говорили с ним. Пришлите и Вы свои произведения, Галина, для нашего "Вестника Российской литературы".

Сначала я очень расстроилась, что не простилась с вами всеми (хотя уверена была, что это произойдёт нынче – мы должны были встретиться!), но затем успокоилась быстро - значит, что скоро мы встретимся!!! И всё будет хорошо! Раз подписаны дорогие нам книги и "Вестники" вам, значит они будут вручены!

К "Украинскому центру" ещё подошли Оливия с мужем (итальянка, помните?) и Людмила Снитенко, издатель, которая передала для вас всех распечатанные стихи и книги её переводов, книжечки Тараса Мельнычука на русском.

Ну вот – ничего не удалось передать вам. Она напишет вам тоже.

Обнимаю Вас, Галина! Не забуду Ваши слёзы и искренние глаза... Молимся о Вас! Переживаем очень, но верим, что всё образуется, всё успокоится. "Ваш приезд в Россию в столь трагические для всех и особенно – для вас – дни, мы считаем спасительным героическим подвигом!" – одна из подписей для вас. Спасибо вам, дорогие!!! До Встречи! Держим кулаки за вас! Напишите мне обязательно.

Елена Евгеньева-Воронова, Москва

 


Новинки

B10.JPG
...