Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВЖДИ Надрукувати Надіслати електронною поштою

Роздуми над книжкою В. Перкуна «Володимир Івасюк»

4 березня  геніальному  композитору, поету, музиканту, Герою України,  Володимиру Івасюкові виповнилося  б 65 років.  Як би мені  хотілося  написати про цю  дату в теперішньому часі! Та, на жаль, уже 35 років минуло, як його, 30-річного, знаменитого на весь світ автора «Червоної рути», тоталітарна  система  чужої українцям  імперії змусили покинути цю землю…І ще в підступніший спосіб,  як 150 років тому – Тараса   Шевченка. 

Я не всує ставлю поряд ці імена. Можливо, вони й не зовсім співмірні потугою таланту, величчю громадянського чину, але співмірні великою любов’ю до України, на вівтар якої вони поклали «душу й тіло». Як мені відомо, з ранніх літ бунтівний романтик Володя Івасюк визначив для себе ті моральні критерії та авторитети, за якими «будував» себе і своє життя. Першим в цьому списку був Тарас Григорович. Майбутній поет і композитор свідомо орієнтував себе на нелегкий хресний путь нашого національного Пророка, мислив себе близьким до нього, і не тільки датами народження, а й духом і усвідомленим обов’язком – утверджувати присутність України у світі своїм талантом. І йому це вдалося, навіть – смертю смерть поправши… На жаль… І тільки через 35 років після його трагічної загибелі, ми розуміємо, як рано він пішов… Як багато не встиг… Як трагічно заростають незорані ним, незасіяні золотим зерном наші духовні простори… нехрещеним поплавським кукілем… Тема Івасюка сьогодні, у зв’язку з політичними подіями, з розстрілом Майдану, захопленням Росією Криму, особливо актуальна. Сьогодні його незгасна зоря в задимленому небі над Україною не тільки нагадує нам імена сотень синів і дочок України, замучених за її «волю і кращу долю» псами тоталітарних режимів, а й застерігає, що цілеспрямований відстріл пассіонарної, національно свідомої молоді на Майдані Незалежності і вулиці Інститутській – це сплановане продовження українофобської, антиукраїнської кривавої, на жаль, віковічної «традиції»… Яка «живе», на жаль, не лише в головах зовнішніх «воріженьків»… Біблійна історія винищення царем Іродом младенців заради власного царювання повторилася через 2 тисячі років в православній Україні…

Усвідомлення цієї гіркої істини і спонукає до аналізу української історії, суспільно-політичних подій як минулих, так і нинішніх – у світлі 200-літття з дня народження Тараса Шевченка і 65-ліття Володимира Івасюка.

Прикладом таких роздумів над долею України і її творчої еліти є, на мій погляд, невеличка книжечка «Володимир Івасюк, яка вийшла друком напередодні Майдану в серії «Великі українці» відомого видавничого проекту «Про Україну з гонором і гумором». Автор її – молодий науковець, народжений в рік трагічної загибелі Володимира Івасюка, Віталій Перкун.

Що ж спонукало цю молоду людину, історика за фахом, звернутися до постаті композитора і поета Володимира Івасюка?

А ніщо інше, як тривога за моральне здоров’я свого народу, його фізичне і духовне тривання в ситуації катастрофічного падіння суспільної моралі, нівеляції духовних імперативів, цілеспрямованої профанація високого і вічного, що понижує талановитий народ, цивілізовану націю з тисячолітньою унікальною культурою, з дивовижним пісенним багатством – до бездумного бидла, споживача примітивних сурогатів, зокрема й ідейних, які, без перебільшення, витравлюють з душ навіть натяк на національну гордість і гідність.

Саме тверезе усвідомлення загрози своєму цивілізованому демократичному майбутньому і вивело українську молодь на Майдан…

Перегук цих настроїв відчувається і в дослідженні «Володимир Івасюк». Зокрема, в передмові до нього автор Віталій Перкун пише: «Нині, коли українське суспільство ввійшло у смугу домінування в усьому посередності: від мистецтва та науки до економіки та політики варто звернутися до тих величин, які своїм життям подавали моральний та національний дороговказ, поставили високу планку у своїй творчості, воскресили своїм життям Прекрасне, надали йому справжнього сенсу. Насамперед це важливо для мого покоління, аби воно мало взірець не лише безголосих сучасних псевдозірок, але й самовідданої праці всього того найкращого, що є в людській сутності. У слові, мелодії – співати гімн життю, його безмежно любити, а в житті – людину, бо вона безцінний скарб».

Людина – безцінний скарб… Ці слова ровесника розстріляної «Небесної сотні» написані за рік до кривавих подій на Майдані у книжці про убитого жорстоко у 1979 році Володимира Івасюка, варто було б вибити на фронтоні Верховної Ради, Адміністрації президента і Будинку уряду, щоб їх читали усі ті, кого ми будемо обирати не безкарними царями-владарями над собою, а чесними і працьовитими, відданими державі і народу менеджерами. Власне, служіння народу і Вітчизні кожного з нас у найвищому, сакральному розумінні і цікавить автора нарису про Івасюка. І він ставить перед собою завдання: оскільки «розвиток подій і явищ нинішніх і прийдешніх є наслідком попередніх епох, спробувати розглянути життя і творчість В.Івасюка на тлі епохи, в якій йому випало появитися на світ Божий та залишити нам незрівнянний світ краси своїх пісень».

Молодому дослідникові ця спроба вдалася. Не заангажований віджитими ідеологіями, не обтяжений стереотипами, опираючись тільки на документи та критично послуговуючись спогадами сучасників В. Івасюка, автор простежує життя, творчість і смерть улюбленого композитора не просто на тлі, а в «живому тілі» радянської епохи, враженої психозом подвійної моралі, колективної партійної викривальної «груповухи», стукацтва і начотництва, називає імена «достойників», які власні почуття заздрості до молодого таланту і переляк перед новими віяннями в музичному і пісенному мистецтві прикривали ідеологічною «бдітельностью». Цитує їхні різкі оцінки творчості Івасюка – без гнівних коментарів, але й без страху, притаманного старшим дослідникам і мемуаристам, кинути тінь на відомих і титулованих тогочасних «світочів» культури і мистецтва. Разом з тим, намагається розгадати причину інадто скромних згадок про основоположника української естрадної музики В. Івасюка в науковій літературі останніх років – часів Незалежності: «Дивно, що навіть Іван Дзюба (нар. 1931р.) обійшов увагою постать Івасюка у своїх нарисах про українських митців, поетів, письменників, композиторів та вчених. Далеко не завжди тут є злий намір. Ми так ще й не усвідомили значення творчості Івасюка як виразника покоління семи десятників, покоління «прибитого морозом на цвіту» Покоління, яке жило і творило зовсім в інших умовах, аніж покоління шестидесятників. Покоління сильно понівечене, розтрощене, деморалізоване. І можливо В. Івасюк був одним із небагатьох, зірка якого засяяла так яскраво саме у ті, 1970-ті роки, засяяла, щоб так швидко погаснути. Засяяла не завдяки, а всупереч обставинам».

Як на мене, це перша об’єктивна оцінка непростої долі покоління творчої української інтелігенції 70-х років, покоління останніх романтиків на чолі з Володимиром Івасюком, яке протоптало жертовну стежку для більш успішних, ділових вісімдесятників – постмодерністів. І на віддяку отримало від них незаслужено безлику назву – «постшістдесятники».

Тож, на відміну від заполонених «ідеями» постмодернізму наших літературо- та мистецтвознавців, кандидат історичних наук В. Перкун намагається відновити історичну справедливість, пильно дошукуючись причин, передумов і складових небувалого в історії мистецтва СРСР світового успіху звичайного буковинського хлопця, сина вчителів з маленького містечка Кіцмань, що на Буковині. В чому секрет феномену Володимира Івасюка? Можливо, у геніальному поєднанні унікальної української автентики з популярними на той час новітніми музичними ритмами? А, може, в генетиці чи у вихованні – у дусі предків – народних месників, опришків, тих лицарів легендарної «Шипинської землі», яких так яскраво змальовував у своїх історичних романах його батько, Михайло Івасюк? В дусі непокори обставинам, який нуртував вулканічно в душі інтелігентного, скромного Володі?

Хтозна… Делікатно торкаючись приватного та родинного життя Володимира Михайловича, автор все ж вдається до психоаналізу його пристрасної, невсипущої, бунтівної натури. Хоче зрозуміти, що ж усе таки було спонукою творчого вибуху? Відповідальність перед авторитетом батька, який фанатично вірив у талан і талант сина? Чи… його, Володине, передчуття трагічної скороминущості власного життя? Дивовижна працьовитість чи дар Божий, який Івасюк встиг на повну силу використати? Ббув Івасюк відповіддю на виклики свого часу чи сам був цим викликом? Феноменальним самоствердження митця чи фантомом Творця?

У автора вистачає такту не давати якісь конкретні відповіді на ці майже сакраментальні запитання. Себто – не нав’язувати читачеві власні здогади-розмисли чи чужі стереотипи. Для нього Івасюк залишається великою загадкою, таїною. Водночас він не героїзує свого кумира, не обкурює його фіміамом. Він просто хоче зрозуміти природу геніальної людини, непідвладної ні часу, ні забуттю, ні тліну, якій насправді у земному житті доводиться перейти найганебніші випробування не тільки славою, а й неславою, олжею, фізичним і моральним приниженням і публічним розп’яттям на Голгофі.

Так, улюбленцеві долі – Володі Івасюкові всіляко було. Часто через свою прямоту, довірливість, а іноді й безпечну хлоп’ячість потрапляв у халепи, з яких йому доводилось вибиратися і хитрістю. Правда, з великою шкодою для його репутації і подальшої долі…

Не применшує Перкун і ролі у Володиній кар’єрі і впливово батька, Михайла Григоровича, відомого на Західній Україні письменника і науковця, друга Ірини Вільде, і взагалі того культурного середовища, без сприяння якого не відбувся б переїзд Володимира Івасюка із скромних «родинних» Чернівців до гонорового «обскурного» (за словами Юрія Федьковича) Львову.

І хоч не раз, вже на піку слави, Володя пожалкує за цим, однак, сама була свідком, як йому щодень ставало затісно в рідному місті, як хотілося простору, щоб «зітятися» з достойними в здоровій конкуренції, яку сам батько, мудрий Михайло Григорович, називав іронічно вічним двигуном творчості… Але де воно, те місце на землі, де здорова конкуренція ходить окремо від чорної заздрості, яка згубила не одного генія?

Взагалі, дослідження В. Перкуна під назвою «Володимир Івасюк» підкуповує щирим майстерним викладом науково-виваженого тексту, багатим фактажем, цікавими деталями – навіть для тих, хто знав Володю особисто, дружив з ним, писав про нього. Автор порушує питання і про гідне вшанування композитора, а головно – про завершення, нарешті, кримінальної справи за фактом смерті Івасюка.

«Хочеться запитати у важкоатлетів українських національно-демократчних партій: що зроблено, аби ми дізналися про обставини смерті композитора?Адже й йдеться про смерть не лише людини, сина, брата, побратима… Йдеться про щось значно більше… Вбивство Івасюка є злочином проти української культури. І наслідки цього злочину ми бачимо щодень в українському теле- і радіо просторі», – нагадує нам усім автор.

І саме така громадянська позиція молодого науковця Віталія Перкуна, в якій відбилися настрої і тривоги всього його національно свідомого покоління, є відповіддю на будь-які сумніви в доцільній жертовності обраних. Обраних не нами, земними і дрібними, а Вищими Силами – моральних авторитетів нації, серед яких – поряд з Тарасом Григоровичем Шевченком – стоїть і Володимир Михайлович Івасюк.

 


Новинки

B10.JPG
...