Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



КРИМСЬКА ВІЙНА У ПРОРОЧИХ ВІЗІЯХ ШЕВЧЕНКА Надрукувати Надіслати електронною поштою

З якими тільки  історичними подіями не порівнюють нинішню кризову ситуацію в нашій державі,  а надто нахабне, нічим не оправдане,  вторгнення Росії у Крим – територію суверенної України! Що поробиш, шукати пояснень  соціально-політичним проблемам змушує не тільки громадянський обов’язок, а й вперта звичка історії розвиватися по спіралі,  ховаючи коріння сьогочасних соціально-політичних явищ в попередніх століттях. І одну з таких історичних аналогій, майже дзеркальну, підказує нам всевидющий пророчий Геній Тараса Шевченка. 

Мій Боже милий, знову лихо!...
Було так любо, було тихо:
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк! Ізнову потекла 
Мужицька кров! Кати вінчані, 
Мов пси голодні за маслак, 
гризуться знову… 

Так зреагував солдат-невольник Новопетровського укріплення Тарас Шевченко на початок Кримської війни 1853 року. Більш, як 150 років тому, а здається – написано про сьогодні і про наше українське життя-буття. Бо й справді, при всіх складнощах, було нам все-таки впродовж останніх 20 років і «любо, й тихо». І от – тільки-тільки розкували кайдани віковічної залежності від чужих імперій, тільки стали на самостійні державні ноги під своїми національними стягами, аж гульк! Кати вінчані, мов пси голодні за маслак, гризуться знову… І знову прикриваючи, як у півтора століття тому, безбожні діяння – божими намірами. Тож як тут не згадати Пантелеймона Куліша, який перший спостеріг магічну силу і містичну прозорливість Тарасових «плачів і пророкувань», яку можна пояснити закодованою в його генах історичною пам’яттю, високою громадянською свідомістю, розуміння світової політики та інтуїтивним відчуттям своєї епохи. Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки – «обраним», яких – одиниці.

Невідомо, була ця експресивна довершена мініатюра самостійним твором, чи початком майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку Поет дав черговій воєнній авантюрі ненависного йому царя Миколи Першого, а також апокаліптичне передчуття її ганебного кінця.

ВІДОМІ ЦІЛІ І ЗНАЙОМА РИТОРИКА

На жаль, історія має звичку не тільки рухатися у вічність по спіралі, повторюючи історичні події, а й час від часу реінкарнувати історичні постаті з усіма їхніми «бредовими идеями». В нашому випадку мова піде про царя епохи Тараса Шевченка – Миколу Першого, до речі, найбільшого в ті часи в Росії кріпосника-землевласника, ката декабристів, убивцю Пушкіна, Лермонтова, гонителя Достоєвського, Добролюбова, Чернишевського, Кирило-Мефодіївського братства, до всього ще й творця жандармського самодержавія, похряслого по самі ризи у кривавих воєнних конфліктах, зокрема й на Кавказі. Як відомо, саме цей «безбожний цар», прикриваючись ідеєю «порятунку православного світу, а насправді прагнучи поширити свій вплив на Балкани, заволодіти Босфором і Дарданеллами, на початку 1853 року розпочав світову війну, яку згодом назвуть Кримською. У розмові з англійським послом, цей амбітний правнук Петра Першого, «що розпинав нашу Україну», і внук Катерини Другої, «яка доконала» її, так пояснює свої дії: «…Моя страна так обширна и находится в столь счастливом во всех отношениях положении, что с моей стороны было бы безрассудно желать увеличения земель и большего могущества, чем у меня есть». Но «…в другой (Отоманській.- Г.Т.) империи живет несколько миллионов христиан, интересам которых я должен оказывать покровительство, и это право обеспечено за мною трактатами. Я могу сказать по правде, что пользуюсь этим правом с воздержанием и умеренностью, причём откровенно признаю, что с ним иногда связаны стеснительные обязанности, но я не могу отступить перед исполнением совершенно ясного долга… защиты православного населения и обеспечение его религиозных и гражданских прав, вплоть до политической независимости».

Знайома риторика, чи не так? Я б сказала, знайома українцям до болю в генах. І звучить дуже по-сучасному. От тільки б замінити фразу «несколько миллионов христиан» на «несколько миллионов рускоязычного населения», осучаснити «вітієватий» стиль монарха російського 150-літньої давності, і матимемо категорично-самовпевнену «четкую речь» сучасного імператора «всея Руси» Владіміра Путіна перед журналістами у день окупації Криму, суть якої він коротко виклав у розмові з президентом США Бараком Обамою: «при распространении насилия на восток Украины и Крым Россия оставит за собой право защитить свои интересы и русскоязычных жителей».

Ну що на це скажеш, крім прикрої істини: минають століття, змінюється геополітична карта світу, ідуть прахом «непереможні імперії», а російський імперський дух живе і діє під зотлілим прапором середньовічних демагогій. Незмінними зостаються і масштаби цих рятівних збройних операцій – від Криму до Дунаю, від моря Чорного – до Середземного. І знову у цій азартній грі хворих амбіцій розігрується карта України.

Але повернемося до підручника Історії і пошукаємо нових аналогій сьогоднішніх політичних подій у присмерку лукавої «миколаївщини» середини 19-го століття. І знайдемо цікавий лист того ж Миколи Першого до свого кузена, австрійського цісаря Франца Йосифа, який розкриває справжні плани російського царя: «Я бы желал, чтобы, когда я займу княжества (Молдавию и Валахию. – Г.Т ), ты сделал бы то же самое с Герцеговиной и Сербией».. Нагадаємо, що лист написаний 30 травня 1853 року, перед самим початком військових дій, себто в той час, коли «записні патріоти» російсього самодержавства жили в передчутті грядущого звільнення православних слов’ян від гніту турків-мусульман та австрійців-католиків, а головно – остаточного торжества православія у Європі і світі.

Як бачимо, «кати вінчані» спочатку намагаються мирно поділити шкуру ще невбитого ведмедя, а не поділивши, кидаться у криваву гризню «за маслак». Шевченко в гніві навмисно вживає це принизливе слово, знаючи, що Росія бореться не так за ключі від Віфлеємського храму в Палестині, як за ключі від Босфору і Дарданел. Не так за визволення православних з-під гніту католиків і мусульман, як за власні впливи на Дністрі, Дунаї, Чорному і Середземному морях. Знаємо, чи закінчилась ця гризня «за маслак». У відповідь на зазіхання російського «визволителя» Туреччина, підтримана коаліцією європейських держав, у жовтні 1853 року оголосила Росії війну, і розпочинала активні воєнні дії, які перекинулись на Північне узбережжя Чорного моря, і завершились у Криму трагічною 349-денною обороною Севастополя, його падінням, міжнародною ізоляцією Росії, і врешті смертю Миколи Першого, який витримавши поразки і ганьби, покінчив життя самогубством, банально отруївшись.

На превеликий жаль, сучасні «захисники і рятівники» православного «русского мира» або не читають Історії, або не визнають її об’єктивних законів, або ж перебувають у полі жорстокого фатуму безвідповідальності перед нею, за те, що чинять. Не читають вони і Шевченка, бо якби читали, то бодай поміняли незмінну свою риторику, так точно спародійовану Поетом у поемі «Кавказ» ще 1845 року:

До нас в науку! Ми навчим
Почому хліб і сіль по чім! 
Ми християне; храми, школи, 
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тільки сакля (хата – Г.Т.) очі коле:
Чого вона стоїть у ВАС, 
НЕ НАМИ ДАНА?... Чом ви нам
Платить за сонце не повинні
Та й тільки ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християни…
Як би ви з нами подружились,
 багато дечого б навчились! 
У  нас же світа як на те – 
одна Сибір не ісходима…

«Ни дать, ни взять» ¬ сьогочасні заклики усіх російських телеканалів до «притєсньонних» російськомовних українців негайно переселятися у російську глибинку! Словом: Добро пожаловать! У нас «благодать! «Усі ми в золоті і Голі!.. А тюрм, а люду! Що й лічить – од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить… Бо благоденствує!»…

Отут варто перейти до аналогій в площині ще одного чисто імперського витвору – масованої облудної пропаганди облудних «визвольних» прожектів російських монархів, яка традиційно ведеться без будь-яких правил і божого страху. Її агресивний зомбуючий «напор» ми відчуваємо щодень через російську пресу і телебачення. Але повернемось до «самой странной и ненужной», за словами князя Трубецького, «визвольної» Кримської війни 1853 року. Якої, на думку тогочасних прогресивних діячів, можна було уникнути, якби «брєдові» ідеї Миколи Першого не підтримали представники офіційної журналістики і публіцистики, а за ними й такі дворянські поети, як Майков, Фет, Полонський, Тютчев, О. Жемчужников, О. К. Толстой, Вяземский та інші. Зокрема Аполон Майков оспівував «високий дух» народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив царю російському перспективу стати «всеславянским царем».

Такий колективний «обобрям-с» дворянських поетів загарбницької політики самодержавства не міг не обурювати Шевченка. Та, мабуть, більше за «барабанні вірші» (вислів Чернишевського) його гнітили співчутливі настрої близьких йому по духу людей, зокрема слов’янофілів, серед яких було чимала освічених дворян, наприклад, славна своїм гуманізмом родина письменника Сергія Аксакова, з яким Тарас Григорович листувався, навіть радився з приводу своєї російськомовної повісті «Матрос или Прогулка с удовольствием и не без морали», в якій вивів образ українця – героя оборони Севастополя.

Нам невідома реакція Шевченка на слов’янофільські симпатії, хоча цілком можливо, що Поет був свідомий того, що вони швидко закінчаться розчаруваннями, які пережив у 1847 році і він, разом з Кирило-Мефодіївськими братчиками. Наївна мрія юного Миколи Костомарова, в жилах якого текла українська і російська кров, про федерацію слов’янських народів на чолі… з російським царем, завершилась ганебним розгоном братства і 10-річною солдатчиною Тараса Григоровича.

Далекоглядний Геній Тараса не помилився: дуже скоро прийшло до слов’янофілів гірке розчарування діями царя. Про що писала в одному з листів дочка їхнього патріарха Сергія Аксакова – Віра: «Положение наше — совершенно отчаянное. Не внешние враги страшны нам, но внутренние, наше правительство, действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».

Доходили до Шевченка і чутки про селянські заворушення в Київській губернії, викликані тяжким становищем кріпаків усіх малоросійських губерній, на плечі яких ліг весь тягар руйнівної війни: одночасно селяни мали брати участь в ополченнях забезпечувати фронт продовольством.

Сам Шевченко як конфірмований солдат штрафного батальйону не брав участі у Кримській війні, яка відбувалися не так вже й далеко від Каспійського моря та південних рубежів Російської імперії. Але своє ставлення до неї продемонстрував відмовою брати участь у каральних операціях проти заворушень місцевих туркменських, киргизьких і казахських племен, добре знаючи, що за це було обіцяло винагороду: «вислугу», підвищення у званні та дострокову відставку. І конфірмовані, навіть горді польські інсургенти, йшли на це, не витримуючи тупої деградації солдатчиною. Тільки не Тарас Шевченко. Хоча скоро він відчує «височайшу» реакцію на свої принципи, але вже нового царя Олександра Другого, який зійде на престол після самогубства свого батечка у липні 1855 року: у списках амністованих його не було! І доведеться геніальному Поету довгих два роки гірко пробивати собі дорогу на волю – через терни принижень і пекло душевних мук…

Але це буде потім. А поки що йде війна,одна – в Криму, а друга – у свідомості російської еліти, точніше між прихильниками офіційної імперської ідеології і прогресивно мислячою творчою інтелігенцією. Нарешті крізь барабанну тріскотню вірнопідданих піїтів прориваються до публіки правдиві антивоєнні вірші юного Миколи Добролюбова та співчутливо-народницькі – вже поважного Миколи Некрасова – співробітників журналу «Современник». Однак їхні протести були тільки краплями чистої води в мутному морі казенної брехні, розлитої на сторінках тогочасних газет і журналів з подання «Третього відділення». Справжньою перемогою передових сил в тогочасній російській літературі над лакейською продажною дворянсько-ліберальною белетристикою став вихід у світ «Севастопольских рассказов» безпосереднього учасника Кримської війни Льва Толстого.

Про непопулярність Кримської війни серед російської передової інтелігенції свідчить щонайкраще те, що жодним рядком не удостоїли цю криваву бойню найвідоміші, незаангажовані ідеологію монархізму письменники Тургенєв, Гончаров, Островський та інші…

А от Герцен, якого найбільше шанував Шевченко, таки удостоїв «тормоза» прогресу Миколу Першого і злим, і не тихим словом. У зверненні до співвітчизників, надрукованому в «Колоколі», Іскандер писав: «Браття! Итак, царь накликал, наконец, войну на Русь. Как ни пятились назад, как ни мирволили ему его товарищи и сообщники, боясь своих народов больше всякого врага, он напросился на войну, додразнил их до того, что они пошли на него. Ему не жаль крови русской… Мы, изгнанники русские и польские, на чужбине плачем, читая о рекрутских наборах, о тяготах народных, о ненужной гибели тысяч наших воинов… Гибнуть за дело следует, на то в душе человеческой храбрость, отвага, преданность и любовь; но горько гибнуть без пользы для своих, из-за царского упрямства… Царь начал войну, пусть же она падет на одну его голову. Пусть она окончит печальный застой наш… За 1812 годом шло 14-е декабря (повстання декабристів –Г.Т). Что придет за 1854 годом?»

На це запитання, яке хвилювало прогресивну Росію і втомлений агресивністю царизму світ, першим спробував відповісти Микола Чернишевський. У листі до батька на початку 1853 року (і початку збройної ескалації на територію Молдавії й Валахії) він писав: „Самая война во многих отношениях полезна для государства, служа причиною многих улучшений. Дай бог, чтобы это было так”. В цих словах прозорий натяк на знищення самодержавно-кріпосного ладу, про що мріяв і на що життя поклав Тарас Шевченко.

Схожість поглядів Шевченка на Кримську війну, виражених ним у мініатюрі «О Боже милий! Знову лихо…», з поглядами кращих синів Росії потверджує запис відомого історика, друга Герцена, «західника» Т. Грановського, зроблений 1955 року. Критично оцінюючи кризову політичну і фінансову ситуацію у знекровленій Кримською війною Росії, Грановський обурюється нахабством самовпевненого монарха: «...ужели мы пойдем на освобождение угнетенных в Турции, когда у нас у самих все общественное устройство основано на том же начале, тогда как наша же Польша страдает под бременем ненавистного ига?»

Синхронно з Грановським шукає відповіді на болісні для передової російської інтелігенції питання про причини і наслідки Кримської війни той же М. Чернишевський: «Кто же пролил реки крови? Кто разорил весь юг России, истощил силы всех остальных частей России? Кто?» І дає несподівано вбивчу відповідь: не тільки цар і його чиновники, а передовсім – та «безсмертна персона», яку називають: «большенством публики». Себто – суспільна думка, зазомбована цілеспрямовано антигуманною великодержавною шовіністичною ідеологією, брехливими лозунгами про нібито миротворчу, рятівну і об’єднавчу місію нескінченних міжнародних збройних конфліктів, кровопролитних війн російського самодержавства, перемогами в яких імператори намагаються врятуватися від поразок у боротьбі з власним народом у власній державі!. Вражаюча громадянською сміливістю заява. Нею Чернишевський намагався застерегти суспільство від великого і непрощенного зла – маніпуляції і деформації його свідомості засобами цілеспрямованої пропаганди маніакальних імперських ідей. Себто від того аморального монстра, в магнетичному полі якого нині перебувають народи Російської Федерації, зокрема й інтелігенція.

За прикладом не треба далеко ходити: ввімкніть російські телеканали і почуєте те, від чого застерігав Чернишевський, і від тих, кого називав «записними патріотами» Микола Добролюбов, – цю войовничу, і, як переконуємося, вічно живу і невмирущу на просторах неозорих Росії «публіку», смертельно вражену бацилою великоросійського шовінізму, яка так палко переймається Україні, що готова її «визволити» від самої себе, а любить так, що ладна задушити в обіймах… Чи ж не цим «уболівальникам» – за долю України, цим «братам» Тарас Григорович кидав у вічі свою гнівну правду:

… Ви любите брата?!
Суєслови, лицеміри, 
Господом прокляті!..
Ви любите на братові 
Шкуру, а не душу…».

І дуже прикро, що сьогодні, у «наш просвещенный ХХ1 век», у великій і могутній Російській державі не знайшлося чесної, вільної від великодержавного шовінізму, талановитої людської душі, якій Бог поміг, як колись Герцену, Грановському, Чернишевському, Добролюбову, дати точну, і правдиву по-Шевченківськи, оцінку тим подіям, які нині переживає і Україна, і її «рятівниця» Росія… Але й за скупі слова підтримки сучасних російських діячів літератури, культури і мистецтва маємо бути вдячні…

Є в Тараса і поради усім нам, сущим на Сході, Заході, Півночі і Півдні України, навіть кримським депутатам, які уявили себе князьками, спокусившись на обіцяні дармові мільйони:

Схаменіться , недолюди,
Діти юродиві! 
Подивіться на рай тихий, 
На свою країну… 
Розкуйтеся, братайтеся! 
У чужому краю 
Не шукайте, не питайте, 
Того, що не має
І на небі, а не тілько 
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля!
Нема на світі України, 
Немає другого Дніпра, 
А ви претеся на чужинну 
Шукати доброго добра! 
Добра святого волі! Волі!
Братерства братнього!...» 

Чи не того «братерства братнього» шукають «діти юродиві України», що явилось нам зі Сходу під російським триколором – на танках, утиканих «зеленими чоловічками», озброєними автоматами Калашникова?

Але це вже питання до всіх, в Україні сущій. І щоб дати осмислену відповідь, а за нею й відсіч «рятівникам», не завадило б і нам, потомкам славних козаків, читати нашого Пророка щодень на сон грядущий, а не з нагоди ювілеїв, щоби завтра, згадуючи сьогоднішню братню допомогу російського государя, не дай Боже, не проклинати себе люто за те, що ми на те «доброчинство»:… дивились і мовчали,

Та мовчки чухали чуби.
Німії подлії раби, 
Підніжки царськії, лакеї…. 

Галина Тарасюк.

 


Новинки

B13.JPG
...