Р›С–тАкцент
 
 РЈРєСЂР°С—РЅСЃСЊРєa літературнa газетa
 
 
 
  Поетичні майстерні
 
 Р‘СѓРєРІРѕС—Рґ



Янгол з України Надрукувати Надіслати електронною поштою

Image Вона стояла, злившись із вечоровими сутінками, біля вікна і невідривно дивилась через вулицю на вікна будинку Адоніса Фотокакіса. З учорашнього вечора вони знову світилися. Усі чотири на другому поверсі. В її серці ворухнулася недобра підозра. Силует жінки, який час від часу проявляли, як фотопапір, матові жалюзі, тільки підсилював тривогу. Вона покликала Зульфію і показала на вікна. Стара туркеня зітхнула:

– Росіда. Вона повернулася. І не сама. З дівчинкою.

– Хто вона – та дитина?

– Не знаю.

– Дізнайся. Хоча... пригадую, вона колись розповідала про якусь хвору дитину... Але дізнайся... І спитай Кіроса, сторожа, чому вона знову поселилася в домі Адоніса? Чия то була воля? Скажи, Філофея віддячить. Іди... Ні, зажди. Спершу сама розвідай, попросися до Росіди нібито в сліжниці, вдай, ніби маєш її за багату іноземку. Росіда повірить, що її мають за поважну пані, і все вибовкає. Ти тільки уважно слухай, бо вона ще погано говорить по-нашому. Зроби це завтра вранці, а ввечері я відпущу тебе на пару днів до внуків. З подарунками. Як вони там?

– Хвала Аллаху, нівроку. Ростуть. Всього хочуть. Не настарчиш...

– Із завтрашнього дня я надбавлю тобі платню. Мені не шкода для доброчесної жінки нічого. Подвою... Однаково все це прахом піде...

Останні слова пролунали глухо, як з того світу, і стара Зульфія безшумно розтанула у бузкових сутінках покоїв.

На вулиці зовсім споночіло. Тільки місяць і тьмяні ліхтарі розсівали м’яке світло над тихою околицею Кифісья. У батьківський дім, де пройшло дитинство і юність Філофеї, вони пересилилися із квартири на гамірній, загазованій площі Омонії в центрі Афін за порадою лікарів. Три роки тому... Заради тиші і чистого повітря.

Боліли ноги. Філофея підсунула до вікна крісло і сіла, закутавшись у норкову шубу, яку Коста привіз їй на Різдво із Касторії. Її злегка морозило. Останнім часом їй було зимно навіть літніми вечорами, і, щоб зігрітись, рано лягала спати. Але нині спати не хотілось. У будинку Адоніса, схоже, теж не збирались влягатись. Наразі їй здалося, що внизу, на вхідних дверях, дзенькнув дзвінок, вони прочинилися, чи то впускаючи, чи випускаючи людську тінь. За мить дзенькнув дзвінок і в їхньому передпокої. Зайшов Коста. Вона чула його кроки. Вони обминули кухню (не голодний) і попрямували у ванну кімнату. Приглушений шум води нагадав їй водоспади і струмки Анталії, музику яких вони востаннє слухали років п’ять тому. Тоді ще нічого не віщувало біди. І вони з Костою були щасливі, як можуть бути щасливими люди, що прожили у шлюбі понад двадцять років. Якось вона сказала: давай кудись поїдемо. В якусь країну. І вони поїхали в ту, що найближче – в Туреччину. І вона не жалкує, бо в Анталії справді було непогано. Принаймні, вона до сих пір пам’ятає смак цілющої гірської води із журкотливих струмочків. На жаль, та цілюща вода не стала для неї помічною... Навпаки, тепер їй здається, що навпаки... Шум водоспаду стих. Коста піднявся сходами. Нерішуче зупинився біля дверей її спальні.

– Косто! – покликала вона, і він зайшов. – Увімкни світло.

Коста навпомацки ввімкнув світло і ніби злякався, побачивши її біля вікна.

– Ти не спиш?.. – спитав розгублено.

– Ходи ближче. Маю щось казати. Ставай ось тут, біля мене. Подивись на мене, Косто, і...

Вона хотіла спитати:

– Скажи, ти чекаєш моєї смерті?

Але щось зупинило її. Може переляк в його очах, чи непевний усміх, що заблукав у його сивій, акуратно підстриженій бороді.

”Сьогодні підстриг, – відзначила подумки. – Цікаво, в цирульні на розі, чи їздив у салон на площу Синтагма? І з якої б то оказії? Невже на честь повернення цієї...”

Її усе ще не покидала спокуса розпочати з ним важку, але таку важливу для неї розмову. Хоч знала, що він відповість... Сахнеться:

– Ти що? Як ти можеш... люба... Ти ж знаєш, люба...

– Тоді чому вона повернулася? – спитає Філофея. – Ти ж обіцяв, що цієї жінки...

– Але я не можу заборонити цим жінкам приїздити, повертатися. Я не президент, не прем’єр-міністр, не поліція...

– Тоді чому вона зупинилася в Адоніса? Чи не твоя це затія? Щоб була під рукою... І, коли я сконаю, вскочила притьмом у мій дім... моє ліжко... Ти цього хочеш...

– Ти звинувачуєш мене в гріхах, яких...

– Але чому – з дитиною?! Не викручуйся! Я ж знаю, що ти завжди хотів дітей. Ти мариш ними. І вона це знає. Інакше б – чому їй, невлаштованій, без драхми в кишені, пертися сюди з малими дітьми? Кажи, що ти їй пообіцяв?

– Я не буду відповідати на твої безпідставні звинувачення. На твої хворі фантазії. Повір, мені байдуже до цих жінок, як і до всіх жінок на світі...

– Ні, тобі байдуже до мене. Але, Косто, як ти можеш... на очах у людей? У змові з Адонісом?..

– Не приплутуй хоча б Адоніса! Він здає дім кому хоче!..

Почнеться сварка. Як тоді, коли вона їх застала... у кухні. До того вона лише здогадувалася... Вони так хекали, що не чули, як вона зайшла. Звичайно, вона була вище, набагато вище тієї... росіди... але вона, на жаль, теж була жінкою. Приниженою, зрадженою, ображеною у власнім домі. І не витримала, опустилася до рівня тої... наймички... І зчинила бучу. Але зараз Філофея не хоче сварок. Вони вже нічого не змінять у їхньому... у її житті... Хіба що підточать останні сили. І вона, змінивши гнів на милість, сказала Костасу, що все ще стояв перед нею і терпляче чекав:

– Знаєш, мені набагато ліпше після сеансів... і тих пігулок, що порадив професор Апостолос... Почало відростати волосся, – і торкнулася рукою перуки, ніби хотіла зняти її. У його погляді крізь переляк мелькнула гидливість. Рука її повільно опустилася на коліно.

– Я радий... Я ж казав – усе буде добре... Тобі допомогти лягти? – заметушився Костас. Їй хотілося крикнути: – Іди геть! Іди до своєї рускої повії! – Та це було б занадто милосердно для невірного Кости, який тільки того й чекав, щоб втекти, зачинитися у своїй спальні, а її залишити мучитися ревнощами. Розуміла: єдине, що тримало його біля неї, то це – обов’язок... А єднала, як не гірко, тонюсінька ниточка вини, провини за ту давню бридку сцену на кухні. І Філофея не була б жінкою, якби не схопилася за ту ниточку:

– Я ж сказала – мені набагато ліпше. Завтра хочу із Зульфією зайти в гості до Адоніса... привітати з новосіллям.

– Але ж... він тут не живе... Ти ж знаєш: Адоніс давно живе в центрі...

– А хто ж тоді позасвічував усі вікна? Я думала господар вернувся? Цікаво. Хто ж там живе? Завтра сходжу... Сусіди, все-таки... – з насолодою намотувала на палець уже не ниточку провини, а міцні, як у бика, нерви чоловіка. І він не витримав:

– Що на тебе найшло – по сусідах ходити? Ти поважна шлюбна жінка, а в будинку Адоніса, наскільки мені відомо, поселилися якісь заробітчанки з Росії...І тобі нема резону заводити з ними знайомство. Якщо тобі нудно, давай поїдемо кудись... Бодай прокатаємось метрополітеном. Ти ж іще не бачила толком підземного музею... А там є на що подивитися. Або ж... Ти давно хотіла в Метеору. До святого старця Іоана. Якщо ти дужа піднятися на гору, до монастирів, ми поїдемо хоч завтра...

Костас знав, чим її вгамувати... Досить було однієї згадки про піднебесний монастир з печерами у скелях над морською безоднею і золотоверхими соборами, щоб роз’ятрена душа її знітилась від суєтності життя і гріховності помислів. І запрагла Божої благодаті. Але образа була надто гіркою, щоб так просто відпустити...

– Косто! Любий! – вдавано зраділа, приймаючи правила його лукавої гри. – Як я вдячна тобі! Я так мріяла вибратися, нарешті, в Метеору, але не сміла просити: ти завжди такий зайнятий... Вічно у своїй адвокатській конторі, на судових засіданнях...

– Завтра у мене якраз вільний день, – продовжував брехати Коста, блукаючи поглядом по шибах вікна, за якими сяяв вогнями будинок Адоніса Фотокакіса. – А в неділю можемо повеселитися десь на бузукі...

– Чудово! Я й справді засиділася вдома! Поцілуй мене, – Філофея підхопилася, демонструючи гарне самопочуття, приплив сил та енергії, підійшла до Кости, підставляючи щоку під його холодні, міцно стулені вуста. – На добраніч, любий!

Але вона й не думала лягати спати. Який там сон! Коли вона знову тут, та росіда. За два кроки від Кости. Тож коли Коста, полегшено зітхнувши, вислизнув за двері, вимкнула світло і знову сіла біля вікна спостерігати гру тіней на екранах освітлених вікон.

– Що вони там роблять, чого метушаться, виринаючи то в одному, то в іншому вікні?Звідки в неї стільки сили? – згадала моторну, невсипущу колишню свою служницю Зою, ту саму, яку Костас привів у дім на підмогу Зульфії. Хтось йому порадив руску заробітчанку. Чи не той самий Адоніс?.. Росіда одразу не сподобалась Філофеї: хоч була працьовита, акуратна і запопадлива, але мала дуже... палкі і голодні очі. Голодні очі самотньої, обділеної щастям, пристрасної жінки. Філофея помітила, як вона зиркає на Косту. Мов стрілу мече. Але попервах не брала до голови ті позирки. Була впевнена, що Коста, поважний чоловік, шанований адвокат, не спокуситься якоюсь бідною нелегалкою. 

 

Вікна навпроти раптово погасли, і будинок Адоніса ніби розчинився у густій опівнічній темряві. Зосталися лише парадні двері з ліхтариком над ними. Але скоро темрява поріділа і з неї проступили розмиті обриси будинку. Філофея інстинктивно відхилилась за стіну: здалося, що на вікні другого поверху розсунулись жалюзі і чийсь зіркий погляд, як невидимий лазерний промінь, вимацує з глибини покоїв її. Філофея сумно усміхнулася: вони відчувають одна одну на віддалі, як дві звірини, що полюють одна на одну. О, інтуїція жінки!.. Це щось виняткове... незбагненне... Принаймні, Філофея завжди відчувала суперницю. Але то були жінки їхнього кола, для яких легкий флірт був чимось... само-собою-зрозумілим, як похід по магазинах чи візит до косметолога... Короткочасні несерйозні захоплення Кости не загрожували руйнацією їхньої сімейної фортеці.

Однак полум’яні погляди служниці, голодні очі, якими поїдом їла її вінчаного... в них чаїлись... цунамі, ураган... І це передчуття загрози мучило Філофею. Породжувало в її взагалі-то доброму серці неприязнь... Надто, коли помітила, що й Костас не байдужий до темпераментної чужоземки...

Філофея, як цивілізована жінка, не кричала, не збиткувалася над служницею, вона просто... не називала її по імені, тільки – росіда, або руска. Навмисно, адже бачила, що це прізвисько ображає наймичку до сліз.

Врешті служниця справді не витримала і, гаряче жестикулюючи, спробувала пояснити Філофеї мішаниною грецьких, англійських і російських слів, що вона не руска, не росіда, вона – українка. Вона не хоче бути – росіда. Бо вона українка і в неї є ім’я – Зоя. І, взагалі, вона не якась там затуркана Зульфія, вона – відома і навіть шанована, так-так, відома й шанована у себе на батьківщині журналістка, а сюди пригнав її Чорнобиль... тобто, наслідки Чорнобиля – хвороба дитини... І тому вона не хоче бути – росіда, а хоче бути або Зоя, або українка...

Філофеї навіть шкода стало служницю, з вигляду, справді, жінку інтелігентну. Однак не дуже вірила, що росіда така поважна пані. Знані і шановані жінки по наймах закордонних не тиняються. І не чекають смерті невинної людини, врешті не сплять з чужими чоловіками біля смертного одра їхніх законних дружин!.. І, взагалі, доки вони будуть скиглити про той Чорнобиль! Хіба в них одних аварія! Та ж, десь вона читала, що американці спеціально з’їжджалися у штат Невада, коли там проводились випробування атомної зброї, щоб помилуватися розкішними “грибами” із вогню і диму. І хоч би й що їм! Та й дивлячись на росіду, не скажеш, що їй завадив той Чорнобиль...

Але тоді Філофея нічого не сказала конозистій покоївці. Тоді вона ще не мала за що їй читати акафіст. Бог з нею і з її Чорнобилем! Але той голодний позирк!.. Він псував Філофеї все враження і , звісно, ставлення до покоївки. Та якби ще не суспільна думка про тих руских мігранток... Вони ж заполонили Грецію, як триста років тому турки. І хочуть, як турки колись, прибрати до рук усе, почавши з чоловіків. Тому-то, коли вийшов закон про легалізацію заробітчан, найменше вітали його грецькі жінки, не одна з яких стала ще до прийняття закону жертвою беззаконня цих голодних, на все готових завойовниць із Півночі. Чоловіки ж, навпаки, запивали те урядове нововведення склянкою дешевої рецини чи вишуканої “Санта-Єлени”, сидячи вечорами по тавернах і ресторанах.

Тим самим ми довели, що Греція – цивілізована держава, а ми – народ християнський, – казав Адоніс, який, звісно, зі своїми маєтками потребував наймитів, попиваючи разом з Костою винце у них на терасі.

– Та й комусь же треба робити важку і чорну хатню роботу, – додавав Коста, становище і статки якого дозволяли його дружині Філофеї весь вільний час перейматися не дрібними сімейними проблемами, а високими цілями благодійного фонду “ Жінки-мироносиці”.

– І не тільки чорну, а й... тонку, до якої наші жони зледащіли, – обов’язково докидав двозначності хтось третій, хто зазвичай обов’язково приєднувався до товариства “нерозлийвода” – Кости й Адоніса, яких з дитинства єднала парея – свята чоловіча дружба.

Хоч Філофеї неприємні були ті фривольні дебати, але демократичні переконання і звання “сестри-мироносиці” зобов’язували до толерантності і прихильності до нещасних гастарбайтерок із поруйнованої великої колись імперії. Ці переконання не дозволили їй рік тому здати росіду поліції, звинувативши в перелюбі чи крадіжці, чи ще в чомусь, або й навіть зараз, сьогодні, зробити так, аби її депортували з країни за 24 години. Привід знайшовся б…

Хоча ... Філофея лукавила. Не мирські принципи її зупиняли перед розправою. А Божі заповіді. Філофея боялася Бога. Надто після важкої операції, що спостигла її неждано-негадано... Тож і тепер, дивлячись на потухлі вікна Адоніса, за якими ховалася її суперниця, думала про те, де і коли вона, добропорядна християнка, шлюбна жона Філофея, согрішила, відступилась-підсковзнулася, що Бог так тяжко покарав її недугою, поганою, страшною, яка точить-виточує останні сили, позбавляє утіх життя і бажання бачити людей? За що їй така покара, адже ж навіть, заставши Косту із тією…росідою, вона не кинулась у поліцію, в установи у справах міграції... а просто… вигнала гріховодницю на всі чотири сторони. Бог бачить, простити їй таке… було б просто… божевіллям… потуранням гріху і попранням тих самих Божих заповідей… Є ж, врешті- решт, якась порядність!.. 

 

З цими невеселими думками і закуняла сидячи в кріслі. Розбудив ледь чутний дзеньк і рип внизу, на кухні. Прокинулася Зульфія. Значить – уже ранок. Одночасно спалахнули всі вікна у будинку Адоніса. “Які вони невтомні, ці заробітчанки, – подумала з легкою заздрістю хворої жінки, згадуючи невсипущу росіду, що рік тому ще літала по її покоях із пилососом і шваброю, як відьма на помелі. – Загартовані бідою, зате здорові... нічого їх не бере, жодна болячка не чіпляється... Навіть після того Чорнобиля. І живуть вони до глибокої старості... і розмножуються...”

Філофея, на мить уявивши, як ось у цій самій спальні разом з Костою на ліжку лежатиме та руска повія, а покоями, терасою, садочком у дворі, гасатимуть зграями її діти і внуки, різко встала, щоб покликати Косту, і нарешті, сказати йому усе, що не давало їй – ні! не жити…дож-и-ити... Але сили покинули Філофею, ноги підломилися, і глухо зойкнувши, вона провалилась у глуху темінь. 

Побачивши коло ліжка лікаря Апостолоса, а над ним – стурбованого Косту, згадала нічне вартування біля вікна, і образа, як сторожовий пес, знову стиснула безжальними іклами зболене серце.

“Косто, – хотіла сказати, дивлячись в його очі, очищені від блуду щирою тривогою за неї, – я розумію, що ти ще міцний чоловік і тобі треба жінки, але ради Бога, потерпи, або так роби, щоб я не бачила. Не на моїх очах... Бо так нечесно, Косто. Як-не-як, Косто, а я твоя вінчана дружина. Якби я могла, то пішла б у хоспіс, але я хочу вмерти тут, у нашому шлюбному ліжку, у рідних стінах, Косто... І, прошу тебе, Косто, дай мені цю останню невтішну втіху…”

Але щось зупиняло її. Може, присутність лікаря. Так, присутність професора Апостолоса. Бо хоч за роки її хвороби він став ніби членом їхньої сім’ї, але ворушити брудну білизну при ньому усе-таки не хотілося... Та й сили не було. Тому попросила тихо:

– Косто, поклич священика... хочу поговорити з благочинним Варлаамом.

Апостолос зробив заперечливий жест, мовляв, пані, все буде добре, на що вона іронічно усміхнулася:

- Не хвилюйтесь, професоре, мені просто хочеться поговорити зі святим чоловіком про наше грішне життя. – І, глянувши на Косту, додала: – На вихідні ти обіцяв мені бузукі, дивись, не забудь...

Провівши бадьорим поглядом чоловіків, безсило заплющила очі. Не бажала бачити вікна, за яким... Хотіла спочити. Від усього. Набратися сил. Вона мусить побувати на бузукі... Кожного разу, коли у їхніх стосунках з Костою наступала прохолодна пауза, або поміж ними пробігала чорною кішкою нова фурія, Філофея тягнула його на бузукі. І все мінялося у них з першими акордами сиртакі. Коста виходив до танцівників, клав руки на плечі партнерам, і гаряча кров обпікала скроні Філофеї. Між ними знову проскакувала іскра. Коста, помолоділий, красивий, знову дивився тільки на неї, викликав-виманював поглядом на палоус – танець кохання, і вона, не чуючи ніг під собою, як богиня, виступала на кін, і, дивлячись один одному в палаючі бажанням очі, вони розбивали об землю тарілки, ніби трощили глуху стіну довгої розлуки...

У молоді роки вони часто відвідували бузукі, і тільки раз, і то як туристи, побували на святій горі Афон і на Метеорі, що ніби ширяла разом з монастирями, чернечими скитами і орлиними гніздами над синьою безоднею моря. Що вдієш, щасливу людину не тягне до Бога... Але сьогодні, Господи, як їй хочеться піднятися на священні скелі, туди, де, здається, живуть тільки птиці і Божі янголи!.. Припасти до руки святого старця Іоана... Звільнити душу від земних гріхів... Та поки що вона хоче говорити про це із священиком місцевого храму Святого Духа отцем Варлаамом. 

Більше вона не дивилася на вікна навпроти. Навіть не глянула. Жодного разу. І не розпитувала про тих, хто за ними, Зульфію. Коли стара туркеня приносила сніданок – соки, якими Філофея запивала ліки, вони розмовляли про Туреччину, звідки колись прийшли у Грецію предки Зульфії. І про тих предків-завойовників говорили. Про те, як вони спочатку захопили тут усе, і думали, що чуже буде вічно їхнім. Але так, зітхали жінки, не буває. А буває скоріше навпаки. Але найгірше, що розплачуються діти і внуки... От і Зульфія... Нічого не має, навіть рідної землі. І ніколи на ній не була: бідні по курортах Туреччини не їздять.

Іноді в обід після служби в храмі Святого Духа навідував її отець Варлаам. І вони говорили про життя. Просто про життя і людей. Але ніколи не торкалися того, що боліло Філофею, і про що благочинний здогадувався.

До вечора вона за звичай читала Святе письмо, а коли спадала спека, вирушала у мандрівку покоями, терасою і садочком у дворі – своїм квітучим мініатюрним раєм.

Тихо і без подій текло смиренне життя Філофеї. Поволі відростало її пишне кучеряве волосся, але вже зовсім сиве. Як попіл. І тепер вона здавалась собі схожою на сивого коротко стриженого хлопчика. Іноді, причісуючись перед дзеркалом, прикидала, в який би колір пофарбуватися... Може, у золотистий... Їй завжди кортіло побути трохи білявкою, але Кості, підозрювала, подобались жагучі брюнетки... Як ота... росіда... Спогад про суперницю з будинку навпроти боляче кольнув у серце. Стало незатишно... марудно на душі... Аж занудило, як тоді... “Бог з нею... Господи, спаси й помилуй... і не введи у спокусу і збав від лукавого...” 

А одного ранку смарагдову тишу околиці разом із смиренним життям-буттям Філофеї розпанахав дитячий крик... Філофея кинулась до вікна, глянула вниз – на середині вулиці, перед чорним, схожим на катафалк, фордом, на темнім асфальті, лежала скоцюрбившись чорнява жінка, а поряд не своїм голосом кричала перелякана дівчинка. Філофея впізнала їх і теж закричала:

– Косто! Ради Бога, Косто!.. Росіда!.. Там, внизу! На вулиці!

Її морозило, било дрібним дрожем. Дивлячись, як Коста біжить, нахиляється над жінкою, цокотіла зубами, питаючи когось:

– Але ж... Господи! Звідки... цей катафалк? Та ж по цій вулиці рідко й машини їздять... Господи, спаси й помилуй!...

– Один Аллах знає, звідки взялася ця машина!... – сполоханою луною відгукнулася з глибини покоїв стара Зульфія.

Але – чого ти стоїш?! Не стій, ради Бога! Вона так страшно кричить, та дитина!.. Іди вже, забери її, приведи сюди...

Стара Зульфія здивовано витріщилась на хазяйку.

– Кажу тобі, забери її, аби вона не бачила того жаху! Іди вже... Чи ми не люди?! Боже, як той крик страшний крає моє серце!.. І покличте лікаря! Зульфіє, це я тобі кажу! Покличте Апостолоса! Дитина потребує допомоги...  

З вікна вона бачила, як під’їхала поліція, за нею – карета швидкої допомоги і росіду кудись повезли, дай Боже, аби тільки в лікарню, просила Філофея Бога, відчуваючи за спиною холодну тінь гріха. Поліція щось розпитувала у купки людей, серед яких стояв і Коста. Коли черга дійшла до нього, один з полісменів кілька разів глянув на їхні вікна, але в дім вони так і не зайшли. Однак Філофея полегшено зітхнула лише тоді, коли поліція поїхала, а свідки розійшлись, і кинулася на внутрішню половину будинку, в кімнату, в якій ніхто ніколи не жив, відтоді, як вона виросла.

У затіненій жалюзями дитячій було тихо. У глибокому шкіряному кріслі серед кучугур іграшок сиділа нерухомо скам’яніла Зульфія, боячись розбудити дівчинку, що спала, згорнувшись калачиком на її широких пухких колінах.

Навпроти, на низенькому дитячому стільчику, примостився лікар Апостолос, для рівноваги опираючись на свій елегантний парасоль.

– На дворі дощ? – хотіла спитати, але побачила у сутінках Косту. Він теж був тут. Стурбований, міряв нечутними кроками дитячу. Підійшов до неї, взяв за руку.

“Що ти затіяла? – питав круглими, стривоженими очима.

– Не зараз, – відповіла одними вустами Філофея, киваючи на сплячу дівчинку, і перевела запитливий погляд на Апостолоса.

– Довелося зняти стрес... – вибачився лікар. – Хай поспить. А завтра я б радив повезти дитину на обстеження у клініку професора Маргуліса. Здоров’я дівчинки викликає в мене... деяку тривогу.

Філофея потупила очі, Коста відвернувся: обоє згадали росіду, її скарги на Чорнобиль, тривогу за хворим дитям.

– Якщо ви, звичайно, не проти, – розцінив по-своєму хвилинну розгубленість подружжя лікар Апостолос.

– Звичайно, не проти, – сполохано зашепотіла Філофея. – Тому пропоную обговорити цю проблему на терасі. 

 

На терасі Філофею чекав ще один болісний сюрприз. Уже від Апостолоса, котрий, як виявилось, усе знав...

– Дитина справді тяжко хвора, – сказав лікар тоном, який не передбачував дискусій. – Діагноз майже такий, як у вас, дорога пані, перепрошую, за... нетактовність... Потрібне серйозне лікування. І чималі гроші... І, звичайно, надія на Бога... ви мене розумієте, – і виразно подивився на Філофею.

Філофея була прикро вражена. По-перше, несподіваною безтактністю Апостолоса, яка звучала... як докір їй, чи... нагадування... чи то засторога. По-друге, ця обізнаність у справах росіди та її дитини!.. Іншим разом Філофея мала би повне право розцінити її, як... зраду чи змову із Костою, але сьогодні їй було не до власних образ. Бо щось... вона це відчувала... щось відбувалося в її житті. Щось кардинально мало змінитися в її долі... І починало те щось мінятися з неї, з її душі. Водночас передчуття грядущих перемін лякали. Вона ще не знала, чи потрібні вони їй, їм із Костою...

Філофея зашарілася і підняла молитовний погляд на Костаса. Той мовчав. І вона знала, чому.

“Ти замордуєш мене своїми звинуваченнями”, – говорило його мовчання.

Коста був мав рацію у тому, що... мав право їй дорікати. Вона знову відчула за плечима холодну тінь гріха і заплакала.

– Заспокойся, – сказав з досадою Костас. – За грішми справа не стане. От тільки – на яких підставах ми маємо право... цією дитиною... опікуватися. До того ж, я не маю жодного досвіду в цих питаннях...

– На підставах людяності і правах милосердя. За Божими заповідями. Тисячі людей у цілому світі щохвилі допомагають одне одному. І потім... якщо ти маєш сумніви, я звернуся офіційно до організації жінок-мироносиць, і попрошу посприяти нам ... Не думаю, що з цим будуть проблеми. Я тільки хочу, аби ти дав згоду... ну, якщо можна... усиновити, точніше, удочери дівчинку... Ти юрист... знаєш закони.

Коста не зрозумів.

– Я не зрозумів, – сказав Коста. – Ти хочеш... удочерити цю дитину?! Ну, вибач, але я навіть не знаю, що тобі сказати! Не знаю, як повестися, бо щоб я не сказав, не зробив, ти повернеш проти мене! Крім того, як мені здається, зовсім недавно, буквально вчора ти була іншої думки... Але справа навіть не в цім, а в тому - чи готова ти сама до... до цієї відповідальності?! Філо, прошу тебе, подумай: твій стан, чужа хвора дитина... Філо, подумай, і прошу тебе – не бери зайвого клопоту на голову, а гріха – на душу...

– Твоя правда, Косто, справа надто серйозна. І нам усе це треба добре обміркувати на одинці.

– Тоді до завтра, – заспішив відкланятись зайвий при родинних секретах лікар Апостолос. – Але прошу не гаяти часу. Хвороба прогресує. На жаль... 

На дев’ятий день по трагедії, зійшовши вслід за Костасом стежкою, а потім крутими, вибитими у скелі, сходами до піднебесної Метеори, до її золотоверхих соборів, Філофея, вражена первозданною величчю Божого світу, що відкривався очам зі святої гори, раптом сказала:

– Косто, як перед Богом, як перед святим старцем Іоаном скажу, так і перед тобою кажу: я не бажала тій... українці... злої долі, хоч іноді ... ти сам знаєш... мала підозри... але все одно, Бог свідок, я не хотіла, щоб вона так... жахливо... пішла... Повір, Косто, я не бажала того... як не хочу нині, щоб пішов од нас цей янгол... цей нежданий... несподіваний маленький янгол... з України... І проситиму Бога про це, і тебе, Косто... Зроби усе, щоб вона залишилась... Ти ж юрист. Ти закони знаєш...

Костас мовчав. Але Філофея відчула, про що він мовчить, і ніжно стиснула долоньку дівчинки, що тулилася до неї, налякана сліпучо-голубим безмежжям, бездонно незвіданим, невідомим, над яким вони ширяли, як дві великі птиці і один маленький янгол...

Коментарі  
Анонім IP:95.111.229.113 | 27-05-2009 00:13:25
Твр вража свою правдивстю  доступнстю, щодо мови. Письменниця блискуче переда переживання кожно з жнок.
Прокоментувати
Ім'я:
Тема:

Powered by JoomlaCommentCopyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved.Homepage: http://cavo.co.nr/

 


Новинки

B16.JPG
...